РІВНЕ / РОВНО (СТІНА)

Після визволення Ровенщини від німецько-фашистських загарбників і остаточного встановлення Радянської влади Микола Музичук повертається в рідні Ремчиці й береться за відбудову рідного колгоспу. Галя й Василько теж повертаються, і возз'єднана родина втішається своєю возз'єднаністю. Повертаються з війни спершу поранені, а потім просто демобілізовані червоноармійці. Багато кого не дочекались жінки-удовиці й діти-сироти. Але час іде, і треба продовжувати будувати нове життя. Та будувати його в повному обсязі перешкоджають кляті сокирники-націоналісти й колишні поліцаї, які, зачаївшись у навколишніх лісах, залякують довірливих селян, забороняючи їм записуватись до колгоспу, й навіть убивають молоду вчительку, ту саму, яка приїхала до села у золотому вересні 1939-го. Микола Музичук на чолі загону «яструбків», до якого записались усі демобілізовані воїни й декілька підлітків таки вступає в герць з оунівськими недолюдками. У цьому страшному, кривавому поєдинку Миколу смертельно ранять, і вже привезений товаришами додому, він встигає, відсторонивши ридаючу Галю, яка припадала йому до прострелених грудей, сказати синові Василькові слова свого заповіту: «Живи чесно, Васю. Вчися. Трудися для людей…» За цими словами його очі затуманились, а з грудей вирвався передсмертний схлип.

До шкільних програм твори Степаниди Добромолець не входили, але вже на факультеті української філології педінституту вони вивчалися, і штудіювалися ретельно, навіть проходили окремим білетом на іспитах з укррадлітератури. Сам Шлойма на другому курсі писав курсову роботу з теми «Художні особливості зображення характерів поліських селян у романі-трилогії Степаниди Добромолець.» Саме звідтоді він так гарно й закарбував у собі перебіг подій всіх трьох романів. Молода, свіжа, тренована пам'ять не опиралась, вбираючи в себе, мов губка, всі ці коллізії та перипетії. Через це в майбутньому Шлойма часом не міг пригадати деталей з короткої новелки Борхеса чи невеликої повісті Грабала, прочитаних набагато пізніше, але сюжети всіх трьох романів Степаниди Добромолець засіли в ньому назавжди.

Двері палати номер 22 рипнули і з-за них з'явився Самчук. Вся його службова зовнішність, з обличчям включно, променилась непідробною турботою, повагою й шанобливістю.

«Значить так, Шлойма Васильович. Вона зараз приготовиться, і ви зайдете. Ми з Миколою Івановичем вас тут підождем. Це другий етаж, вікна там в палаті зарешочені, так шо даже й не думайте, другого вихода, як у ці двері, у вас нема. Пробудете, скільки потребується, тільки так, шоб не дуже утомлять старушку. І не нєрвіровать. Соглашайтеся з усим, шо вона вам скаже, про шо не попросить. Вона лежить, не встає, так шо ви коло неї сядьте, на близькому расстоянії, шоб вона вас харашо чула й бачила. Все, давайте, заходьте. Помніть, ми тут, рядом, за дверима.»

Шлойма потягнув на себе двері й увійшов у напівтемний зашторений простір палати. Приміщення було вузьким і довгим. Якась квітка — чи й не фікус — похилилась у горщику на застеленій газетою табуретці біля стіни, виділяючи кисень згідно свого рослинного призначення. А далі, біля вікна, в глибині палати, на високому ортопедичному ліжку лежала, виклавши руки поверх товстої пухової ковдри й підвівши йому назустріч розкошлану голову сама помираюча й вічно жива Українська Радянська Література. Повільними, обережними кроками, майже навпомацки у штучному сутінку палати Шлойма підійшов до узголів'я ліжка.

* * *

Це була величезна жінка, вагою, без сумніву, понад центнер. «Ніколи не думав, що вона така велика…» — майнуло у Шлойми в голові. — «Але ж і бачив я її кілька разів у житті, і тільки з відстані. Й років звідтоді минуло щонайменше тридцять.» Туша в ліжку правильною куполоподібною горою здіймалась під ковдрою, ногами до заштореного вікна. Ліжко тоненько й жалібно поскрипувало, коли вона ворушилася. Сиве жорстке волосся на голові Степаниди Добромолець ще зберігало сліди завивки, карі очі з-під сивуватих брів дивилися серйозно, тверезо й цілком осмислено.

Шлойма нерішуче спинився біля самого ліжка, шукачи очима, де б тут можна було присісти.

«Сідайте ось тут. Петро, дай стільця людині.» — промовила письменниця неголосно, але твердо й розбірливо. І тільки зараз Шлойма помітив, що в палаті є іще хтось. В ногах ліжка, скулившись і злившись зі шторами, сидів і неначе куняв невисокий, проте широкоплечий чоловічок з борідкою на вилицюватому обличчі психіатра-невропатолога. Почувши звернені до нього слова старої письменниці, чоловік метушливо підхопився й вийнявши з-під ліжка біле судно, в якому щось плюскотіло, перехопив його шийкою вперед і прожогом вилетів за двері палати.

«Ось, тепер ми самі.» — Степанида Добромолець, стиха крекнувши, повернулась на лівий бік, обличчям до Шлойми, від чого ліжко протяжно верескнуло. — «Тепер можемо спокійно поговорити. Як ви доїхали? Яка там у вас погода?»

«Дякую, нормально.» — Фраза вискочила зі Шлойми без жодного осмислення, як стандартна відповідь на стандартне запитання. — «Погода… як зазвичай погода у вересні.»