Різдвяні кружляння

Крістіна Лорен Різдвяні кружляння

Відгуки про роман Крістіни Лорен «Різдвяні кружляння»

Роман «Різдвяні кружляння» містить усе те, чого мені так хотілося від зимової історії кохання. Ця книжка напрочуд кумедна і мила, еротична й ніжна, сповнена чистої нестримної магії від початку до кінця. Не знаю, чи можливо полюбити її ще більше, адже станом на зараз це вже мій улюблений роман Крістіни Лорен!

Емілі Генрі

Роман Крістіни Лорен «Різдвяні кружляння» показує свіжі спроби людини знайти своє кохання та щастя. Одна сторінка — і хочеться весь рік тримати в домі різдвяну ялинку, попивати гаряче какао та знову й знову занурюватися в неймовірну історію персонажів, затамувавши подих і очікуючи, що ж станеться далі.

Керрі Енн Раян

Беззастережно запаморочливий святковий роман: дотепний, із присмаком еротики, неперевершено залюднений персонажами; затишний, повчальний і незабутній як саме Різдво.

Кейт Клейборн

Розділ перший

26 грудня

Кличте мене шльондрою. Називайте імпульсивною. Навіть захмелілою. Ніхто ніколи мені такого не говорив, але точно мусив би цього ранку. Минула ніч видалася жахіттям.

Так тихо, як тільки можу, я вислизаю з нижнього ярусу ліжка й навшпиньках крадуся крижаною підлогою до сходів. Моє серце б’ється настільки гучно, що я дивуюсь, як цей звук не виривається за межі мого тіла. Останнє, чого мені хочеться, — розбудити Тео, бо тоді доведеться подивитися йому в очі до того, як мій мозок прокинеться й зберуться докупи думки.

Два кроки від ліжка, — і підлога, звісно ж, скрипить, мов у будинку з привидами. Майже три десятиліття ця дошка відігравала роль жертви наших дитячих побігеньок нагору по їжу та вниз до ігор чи до ліжка в підвалі. Звівшись навшпиньки, обережно ставлю стопу на сходинку вище й полегшено зітхаю, спершись на ногу без жодного звуку. Не кожному так щастить; завдяки тій розхитаній дошці Тео, що прокрадався сходами о пізній порі (чи ранній, — залежно від того, як на це подивитися), ловили на гарячому вже стільки разів, що я навряд чи зможу порахувати.

Опинившись у кухні, я вже менше переймаюся непомітністю та прискорююсь. Досі темно; будинок тихий, але дядечко Рікі скоро прокинеться. Тут завжди рано встають. Моє вікно можливостей зрозуміти, як усе залагодити, швидко звужується.

Спогади минулої ночі крутяться в голові, немов огидний кінеограф, і я мчу широким сходовим маршем на другий поверх, ігнорую омелу, яка висить над майданчиком, огинаю поруччя, ковзнувши у своїх шкарпетках, усіяних візерунками карамельної тростини, тихо скрадаюся коридором і відчиняю двері до вужчих сходів, що ведуть на горище. Піднявшись, легким поштовхом ліктя відчиняю двері Бенні.

— Бенні, — шепочу крізь прохолодну темряву. — Бенні, прокинься. Це терміново.

З іншого кінця кімнати долинає хрипкий стогін, і я попереджаю його:

— Я вмикаю світло.

— Ні…

— Так, — тягнусь до вимикача, й кімнату заливає яскраве світло. У той час як нас, дітлахів, здавна відправляють у заслання на двоповерхові ліжка в підвал, горище кожного грудня перетворюється на спальню Бенні, і я думаю, що ця кімната — найкраща в будинку. У ній стеля нахилена під кутом, а ще є довге вітражне вікно в дальньому кінці, яке проєктує сонячне світло на стіни яскравими синіми, червоними, зеленими та помаранчевими смугами. Вузьке двоспальне ліжко ділить простір з упорядкованою сумішшю родинних реліквій, коробок з прикрасами до різноманітних свят, шафою бабусі й дідуся Голлісів, повною старого зимового одягу з тих часів, коли купівля будинку в Парк-Сіті не вважалася такою вже й комічною фінансовою перспективою для директора старшої школи з Солт-Лейка. Оскільки за мого дитинства в жодній сім’ї більше не було дівчат, я на самоті бавилася ляльками в цій кімнаті, а іноді Бенні ставав моїм глядачем.

Проте зараз мені не потрібна аудиторія. Я в пошуках чуйного вуха й холодної, мов постріл, поради, бо вже перебуваю на межі істерики.

— Бенні. Прокинься.

Він спирається на лікоть, а іншою рукою протирає сонні очі. Хрипить із австралійським акцентом:

— Котра година?

Хапаю телефон липкою долонею.

— П’ята тридцять.

Бенні дивиться на мене примруженим скептичним поглядом.

— Хтось помер?

— Ні.

— Зник?

— Ні.

— Рясно стікає кров’ю?

— Хіба що подумки, — я заглиблююсь у кімнату, загортаюсь у старий вовняний плед і сідаю в плетене крісло, що стоїть перед ліжком. — Допоможи.

У свої п’ятдесят п’ять Бенні все ще має пухнасте піщане волосся, з яким ходить, скільки себе пам’ятаю. Воно сягає йому підборіддя — таке хвилясте, ніби його завивали роками, а в якийсь момент вирішили залишити як є. Я завжди уявляла, що він був гастрольним адміністратором рок-групи з вісімдесятих чи мандрівником, який водив багатих туристів прямо на погибель у хащі. Істина — він працював портлендським слюсарем — менш захоплива, хоча бренькіт бірюзових браслетів на руці та намисто з бісеру принаймні дозволяють мені фантазувати.

Прямо зараз його волосся радше нагадує заплутане гало хаосу на маківці.