Різдвяні кружляння

У мене є історія про кожне з решти дванадцяти тіл у будинку, але Бенні — особливий. Він — товариш моїх батьків по коледжу (всі дорослі в цій хижці відвідували разом Університет Юти (за винятком Кайла, який одружився з одним із них)), але Бенні завжди був мені радше другом, ніж дядьком. Він із Мельбурна, має врівноважений та неупереджений характер. Бенні — одвічний парубок, мудрий наставник і єдина людина в моєму житті, яка точно може сказати щось слушне, коли думки виходять з-під контролю.

У дитинстві я збирала різні плітки, а потім при зустрічі на вихідних із нагоди Четвертого липня чи Різдва переказувала те все, щойно він опинявся зі мною сам на сам. Бенні вміє вислухати й дати найпростішу, найменш осудливу пораду без дорікань. Сподіваюсь, його холодний розум і тепер мене врятує.

— Гаразд, — разом з кашлем із його горла ніби сиплються піщинки. Він відкидає від обличчя кілька свавільних пасем. — Спробуймо.

— Добре. Отже, — попри мою паніку й годинник, що вже цокає, я вирішую, що краще вже обережно пояснити йому суть проблеми. — Минулого вечора в підвалі Тео, Майлз, Ендрю та я грали в настільні ігри, — починаю розповідь.

— Ага, — повільно гурчить він. — Стандартний вечір.

— Підказка, — зволікаю, відкинувши темне волосся за плече.

— Слухаю, — Бенні, як завжди, блаженно терплячий.

— Майлз заснув на підлозі, — продовжую. Моєму молодшому брату сімнадцять, і, як більшість підлітків, він може спати хоч на гостроверхому камені. — Ендрю пішов у плавучий будинок.

Його «ага» — справжнє кепкування, бо Бенні досі веселить те, що Ендрю Голліс — старший брат Тео — нарешті поставив крапку у стосунках із батьком і знайшов вихід з інфантильної ситуації з двоярусним ліжком: він переїхав у плавучий будинок на час різдвяних свят. Це — маленька продувана вітром стара будівля за двадцять ярдів від основної хижки. Мене особливо смішить те, що плавучий будинок і близько не біля води. Найчастіше його використовують як розширення заднього подвір’я влітку, але він, безсумнівно, не призначений для ночівлі гостей з Рокі-Маунтін у грудні.

І хай як мене бісило, що я не бачу Ендрю Голліса на верхньому ярусі ліжка в кімнаті, відверто кажучи, не можна його в цьому звинувачувати.

Усі, хто ночує в підвалі, вже не діти. Утім, так заведено, що Тео може (гм!) спати будь-де, і мій брат, Майлз, боготворить його й піде за ним куди завгодно, а я мирюся з цим, тому що моя мати власноруч убила б мене, якби я хоч раз пожалілася на більш ніж достатню гостинність родини Голлісів. Однак Ендрю (майже тридцятирічному дядькові) вже точно набридло втихомирювати батьків, тож він узяв ліжко-розкладачку й спальний мішок та попростував своєю дорогою геть із хижки в найпершу ніч після нашого прибуття.

— Перед тим ми всі трішки випили, — продовжую та зразу додаю: — Тобто всі, крім Майлза.

Бенні здійняв брови.

— По два, — закочую я очі, — ег-ноги[1].

Цікаво, чи розуміє Бенні, до чого йде? Я — горезвісна любителька випити, а Тео славиться здатністю легко збуджуватись. Хоча, якщо чесно, він вічно збуджений.

— Ми з Тео пішли нагору взяти трохи води, — я облизую губи й гучно ковтаю, раптом вкрившись рум’янцем. — М-м-м… А потім ми ніби… — затамовую подих, видушуючи слова. — Ми цілувалися в сінях.

Бенні сидить незворушно, а тоді повертає на мене свої широко розплющені від подиву очі.

— Ти ж говориш про Ендрю, чи не так? Ти й Ендрю?

Ось тобі й маєш. Цим обережним запитанням Бенні забив гвіздок мені в голову.

— Ні, — нарешті визнаю. — Не Ендрю. Тео.

Кажу ж: я — шльондра.

З тверезими й дратівливо ясними думками від самого ранку та коротка нестямна сутичка минулої ночі здається помутнінням. Це я ініціювала її чи Тео? Знаю лише, що вийшло навдивовижу незграбно. Жодним чином не звабливо: зуби цокотять, якісь гарячкові стогони й цілунки. Його рука фактично прикипіла до моїх грудей у русі, який радше нагадував перевірку молочних залоз, аніж пристрасні обійми. Саме тоді я відштовхнула його і, завертівшись із вибаченням, пірнула під його рукою та втекла до підвалу.

Мені хочеться задушити себе подушкою Бенні. Ось що я отримала, нарешті погодившись на пропозицію Рікі Голліса випити ег-ногу.

— Стривай, — схилившись, Бенні підіймає рюкзак з підлоги поряд із ліжком і дістає люльку.

— Серйозно, Бенедикте? Ще навіть не світанок.

— Послухай, Мейвах[2], ти розповідаєш мені, що цілувалася з Тео Голлісом минулої ночі. Ти не маєш права сварити мене за одну затяжку, перш ніж я почую решту розповіді.

Справедливо. Я зітхаю, заплющивши очі й піднявши обличчя до стелі, та відправляю всесвіту німе прохання стерти минулу ніч із життя. Та, на жаль, роззирнувшись, розумію, що досі перебуваю на горищі з Бенні, який глибоко вдихає канабіс перед світанком, і цілим відром жалкування, що розхлюпалося в моєму животі.

Бенні видихає смердючий стовп диму й кладе люльку назад у сумку.

— Гаразд, — говорить він, примружено глянувши на мене. — Ти і Тео.

Я здмухую гривку з обличчя.

— Будь ласка, не кажи це таким тоном.

Він здіймає брову. Ну?

— Ти ж знаєш, що твоя мама з Лізою жартували всі ці роки… чи не так?

— Та знаю.