Різдвяні кружляння

Закліпавши, ловлю в його рисах ніжне співчуття. Ох. Він має рацію. Ендрю не треба знати, тому що йому все одно буде байдуже.

Розділ другий

Крадучись назад, я молюся, щоб усі ще спали. Здебільшого будинок досі мовчазний та незворушний. Ось мій план: розбудити Тео, попросити його вийти до мене в кухню на розмову — ні, не в кухню, бо це надто близько до сіней — перш ніж решта повстають. Розрядити атмосферу. Переконатися, що ми обоє знаємо: то була випадковість, нічого дивного. Всього-на-всього ег-ногові поцілунки! Точно не те, про що треба знати комусь іще.

Можливо, я занадто переживаю через один необачний доторк губ і обмацування грудей? Безсумнівно. Однак Тео мені як рідний, а такі речі можуть легко заплутати. Дозвольте мені не бути славнозвісною чекою гранати в цій комфортабельній динаміці вибраної родини.

Якщо пригадати сотню інших ранків, проведених тут, то зазвичай о такій порі я вже метушуся на кухні, стиха розкладаючи пасьянс, поки Рікі — батько Ендрю й Тео — жує печиво і, сьорбаючи, мов зомбі, п’є свою каву та повільно оживає. «Мейлін Джонс, ти і я — з одного тіста книш, — скаже він, щойно зможе говорити. — Ми обоє прокидаємось із сонцем». Але саме цього ранку Рікі ще не тут. На його місці сидить Тео, схилившись над гігантською мискою пластівців Lucky Charms.

І досі незвично бачити його з коротким волоссям. Скільки я пам’ятаю, Тео носив довгі серферські кучері, які часом зав’язував у кінський хвіст, але вони зникли, відрізані лише за кілька днів до нашого прибуття в хижку. Тепер я стою у дверях, оточена ланцюжками блискучої гірлянди й мереживним паперовим гостролистом, який близнюки разом з Ендрю повісили вчора вранці, та дивлюсь на стрижену маківку Тео, прикинувши, що він має вигляд незнайомця.

Я знаю: він здогадується, що я тут, але не подає знаку. Вдає, ніби уважно вивчає інформацію про харчову цінність на коробці пластівців перед собою. Молоко стікає з підборіддя, і він витирає його тильним боком долоні.

Моє серце кам’яніє.

— Привіт, — кидаю, зминаючи рушник для посуду, що випадково потрапив під руку.

Тео не підводить погляду.

— Привіт.

— Добре спав?

— Авжеж.

Схрестивши руки, я згадую, що досі боса і в піжамі. Підлога, встелена лінолеумом, холодить мої оголені стопи.

— Ти рано встав.

Його плече недбало здіймається вгору та швидко опускається.

— Ага.

Покліпавши, я бачу ясним оком, що відбувається. Переді мною зараз не Друг Усього Життя Тео. Це — Тео Наступного Ранку. Той самий, якого бачить більшість дівчат. Я помилково вважала, що не належу до їх числа.

Наблизившись до кавника, заштовхую фільтр і, насипавши обсмаженої чорної кави, ставлю заварюватися. Глибокий п’янкий аромат наповнює мої думки й на коротку мить пригнічує переживання.

Оглядаю порожній адвент-календар на кухонному столі — порожній не тому, що вчора було Різдво, а через те, що Ендрю любить шоколад і прикінчив календар п’ять днів тому. Ліза — їхня з Тео мама — приготувала щось на кшталт злакових батончиків у перший день відпустки, але їх ледь торкалися, бо ніхто не бажає ризикувати зубами після того, як тато зламав об них свій.

Я знаю кожну тарілку в кухні, кожну прихватку, рушник і килимок для посуду. Це місце для мене набагато цінніше навіть за дім мого дитинства, і я не хочу заплямувати його тупими, просякнутими ег-ногом рішеннями.

Набираючи повні груди повітря, замислююсь, чому ми тут. Щоб якісно провести час із нашою вибраною сім’єю. Щоб відсвяткувати єдність. Іноді ми бісимо одне одного, проте я обожнюю це місце і з нетерпінням чекаю приїзду сюди цілий рік.

Тео кидає ложку на стіл, і я повертаюся думками в напружену захаращену кімнату. Він трусить коробку, заново наповнюючи тарілку.

Ще раз пробую зав’язати розмову:

— Зголоднів?

Мугикає:

— Угу.

Я даю йому право сумніватися. Можливо, він зніяковів. Я — так точно, бачить Бог. Можливо, мені слід перепросити й переконатися, що ми на одному боці.

— Послухай, Тео. Щодо вчорашнього…

Він сміється з повним ротом пластівців:

— Учора нічого не сталося, Мей. Я мав би здогадатися, що ти перетвориш це на велику проблему.

Я здивовано кліпаю. Велику проблему?

У своїй уяві я щосили жбурляю найближчий предмет, який можу дістати, в його голову.

— Що це, чорт забирай… — починаю, але чиїсь кроки зупиняють мою тираду і захищають Тео від того, аби йому розбили голову чавунною підставкою під гаряче.

Рікі заходить у кімнату, похмуро кидаючи:

— Доброго ранку.

Він бере горня, а я — кавник і наливаю йому, щойно той простягає його в очікуванні, але ми ще й ковзаємо в напрямку стола: наш родинний маленький танок. Рікі вагається, не впевнений, де б сісти, бо Тео неочікувано зайняв його місце, тож відсуває інший стілець та опускається з полегшеним стогоном, потягуючи свою каву.