Різдвяні кружляння

— А, та нічого, — він сідає поряд зі мною, кладе руки на мої плечі й цілує в маківку. Це достатньо допомагає розвіяти страх, і я намагаюся вхопитися за Ендрю, коли той відхиляється. Якби колись я опинилася в тривалих міцних обіймах Ендрю Голліса, рівень прихильності піднявся б до ступеня насолоди, яку отримуєш, перехиливши склянку води у спекотний день. Я знаю, що ніколи на нього не заслуговувала, — він занадто гарний для будь-кого смертного — але від цього мені не стало хотітися його менше.

Серпанок тривоги знов огортає мене, коли Ендрю, зарившись обличчям у моє волосся, сміється та промовляє моє ім’я.

— Щось ти аж занадто бадьорий цього ранку, — обережно кажу йому.

— А от ти — ні, — зауважує він, нахилившись, аби грайливо вивчити моє обличчя. Навушники навколо його шиї злегка падають наперед, і — запевняю, він ніколи не вимикає музику — «She Sells Sanctuary» гурту Cult тихенько проривається крізь них. — Що відбувається, Мейзі?

Ось що ми робимо разом: перетворюємось на стариганів Мендрю та Мейзі. Говоримо тремтливими пронизливими голосами, забавляючись, роблячи зауваження чи дражнячись. Але тепер я надто налякана, щоб грати свою роль.

— Нічого, — знизую плечима. — Не виспалася, — брехня змащує язик, мов олія.

— Весела нічка видалася?

— Ем-м-м… — всередині все вибухає. — На що ти натякаєш?

— Ну, ти й мій брат, хіба ні?

Думки займаються яскравим полум’ям, і їхній попіл осідає на снігу.

— О Господи.

Плечі Ендрю здіймаються, коли він регоче.

— От малеча! Вічно ховаєтеся!

— Ендрю, не в цьому річ. Я не…

— Ні-ні, усе гаразд. Тобто ніхто ж не здивований, адже так? — він роздивляється моє обличчя. — Агов, розслабся. Ви ж обоє — дорослі люди.

Я зі стогоном закриваю обличчя руками. Він не розуміє, і що гірше — йому справді байдуже.

Його тон пом’якшується й одразу стає примирливим.

— Не думав, що ти так розхвилюєшся. Це був жарт. Тобто, якщо чесно, я розумів, що це лише справа часу, поки ви з Тео не…

— Ендрю, ні, — я відчайдушно озираюся. Несподіваний аварійний вихід був би неймовірним відкриттям. Натомість мій погляд перехоплює спалах срібла — рукав потворного святкового светра Ендрю, що звисає з краю сміттєвого бака. Місо, коргі родини Голлісів, заволоділа ним напередодні Різдва, і Ліза, певно, вирішила, що його немає сенсу рятувати. Я б не проти просто зараз скласти йому компанію на смітнику. — Між нами нічого немає.

— Агов, усе гаразд, Мейзі, — я бачу, що Ендрю здивований моїм рівнем тривоги й уже заспокійливо накриває долонею мою руку, неправильно розтлумачивши моє сум’яття: — Я більше нікому не скажу.

Задуха й провина підступають мені до горла.

— Я… Повірити не можу, що він тобі розповів.

— А він і не розповідав, — заперечує Ендрю. — Увечері я пішов у будинок, бо забув на кухні телефон, і побачив вас удвох.

Ендрю бачив нас? Будь ласка, дайте мені померти прямо тут.

— Та годі тобі, не роби такої великої проблеми з маленького поцілунку. Ти говориш із хлопцем, чия мати щодня пересуває омелу по всьому будинку. Половина цієї компанії в якийсь момент життя перецілувалися одне з одним, — він грайливо дає мені стусана, і, якщо це ще можливо, моє пригнічення поглиблюється. — Тато відправив мене покликати тебе на сніданок, — товариськи штовхає мене в плече. — Захотілося трохи пожартувати з тобою.

Швидко закліпавши, Ендрю повертається і йде назад у будинок, а я лишаюся наодинці, намагаючись відшукати здоровий глузд.

* * *

Всередині — святкова музика й досі срібно бринить повітря. Вітальня перетворилася на сховище залишків Різдва: купа розірваних коробок, напхані подарунковою обгорткою сміттєві пакети, ящики для зберігання, повні складених стрічок, які можна використати наступного року. Валізи вишикувалися біля парадних дверей. Поки я втрачала здоровий глузд на подвір’ї, у кухні стало людно, і, схоже, я пропустила, як тата й Аарона спіймали разом на сходовому майданчику під омелою, яка Лізиними руками змінює локацію.

Сніданок уже готується повним ходом. Мама додала останній шматок шинки до яєць і картоплі, чи що там завалялося в холодильнику й пішло в запіканку. Ліза дістає з комори трохи данського хліба. Рікі споруджує на тарілках стовпи панкейків і бекону. Ми — ледацюги, кожен з яких за останні два дні спожив місячну норму калорій, але попри це досі швендяємо кухнею, бо сьогодні — наш останній ранок разом. Я — не єдина людина в цій кімнаті, яка боїться повертатися до рутинного життя по дев’ять годин п’ять днів на тиждень.

Зовсім скоро мама, тато, Майлз і я завантажимо багаж та поїдемо в аеропорт. Ми разом повернемося в Окленд, а потім розділимося по прибутті. Новий чоловік мами, Віктор, повернеться зі щорічної поїздки зі своїми двома дорослими доньками й зустріне маму квітами й цілунками. Тато поїде сам у своє співволодіння біля УКСФу. Ми, певно, ще довго з ним не побачимося.