Різдвяні кружляння

Зміни — це коли у восьмому класі переїхала моя найкраща подруга. Зміни — це жахливо виконана стрижка «піксі» на другому курсі. Зміни — це переїзд до Лос-Анджелеса, усвідомлення, що я його не потягну, й вимушеність повернутися додому. Зміни — це напідпитку лизатися зі старим другом.

— Нам відкриються нові перспективи, хіба ні? — продовжує тато. — Так, святкування матимуть інший вигляд, але важливі частини життя залишаться такими самими.

«Хижка — важлива частина життя», — думаю я, і потім глибоко вдихаю.

Перспективи. Точно. У нас є наше здоров’я. Ми є одне в одного. У нас немає фінансових проблем. Перспективи — хороша штука.

Перспективи слизькі й викручуються з моєї хватки. Хижка! Її продають! Я цілувалася з Тео, а хочу бути з Ендрю! Я ненавиджу свою роботу! Мені двадцять шість, і я була змушена переїхати додому! Майлз розіслав заявки до коледжів по всій країні і, ймовірно, вже володітиме нашим будинком до того, як я з’їду зі своєї дитячої спальні!

Якщо я сьогодні помру, що напишуть про мене? Що я одержима миротвориця? Що складала докупи корисні електронні таблиці? Обожнювала мистецтво? Що я навіть не змогла визначитися, чого насправді хотіла?

Увімкнувши на радіо пісню Джуді Ґарленд, я заплющую очі й мовчки закликаю: «Всесвіте. Що я роблю зі своїм життям? Будь ласка. Я хочу…».

Навіть не впевнена, як закінчити речення. Хочу бути щасливою? Я ціпенію, бо шлях, на якому нині стою, врешті приведе мене до нудності й самотності.

Тож я просто кажу всесвіту: «Можеш показати мені, що зробить мене щасливою?».

Притуляюся головою до вікна, і моє дихання вкриває парою скло. Простягаю руку, аби витерти його рукавом, і тієї ж миті помічаю закіптюжений різдвяний вінок, прикрашений так само закіптюженим бантом. Сурмить клаксон, купа кошлатої зелені летить у нашу машину.

— Тату! — верещу.

Запізно. Мій пасок безпеки клацає, нас ударяють збоку. Скрипить метал, скло тріскається з огидним хрускотом. Усе, що вільно валялось у машині, злітає, і я спостерігаю, як вміст моєї сумочки розсипається й повільно кружляє, поки ми котимось. Радіо все ще співає: «Крізь роки ми всі будемо разом, якщо долі дозволять…».

Світ темнішає.

Розділ четвертий

Простягаю руку, щоб утриматися від поштовху, й наступної миті повертаюся до свідомості, хапаючи ротом повітря. Однак поряд немає ні дверцят машини, ні вікна. Я плескаю брата прямо по обличчю.

Він видає зболене «ауч!» і хапає мене за руку.

— Агов, якого дідька, Мей?

Виструнчившись в обіймах паска безпеки, я обмацую голову, шукаючи кров. Шкіра суха. Я роблю ще один глибокий тремтливий вдих. Моє серце стукає, мов відбійний молоток, і ось-ось вистрибне з тіла через горлянку.

Заждіть. Майлз праворуч від мене. Він же сидів зліва. Я нахиляюсь до нього, хапаю за голову й тягну до себе.

— Що ти робиш? — бурмоче він мені в плече.

Я навіть не звертаю увагу на його ядучий спрей для тіла Axe — аж настільки мені полегшало, що він не помер. Що я не померла. Що ми всі…

— Не в машині, — зауважую, рвучко його відпускаючи.

Озираюся навколо. Збентеження разючим яскравим світлом б’є в очі. Білий шум двигуна лине від вентилятора над головою. Сухе перегріте рециркуляційне повітря. Нескінченні ряди голів попереду, деякі розвернулися на звуки сум’яття за собою.

Я і є цим сум’яттям.

Ми не в машині, а в літаку. Я — посередині, Майлз — біля проходу, а незнайомець на сидінні біля вікна щосили вдає, ніби я не їду з глузду, щойно оговтавшись.

Від спантеличення аж скроні пульсують.

— Де це ми? — повертаюся я до Майлза. Ніколи в житті ще не була настільки не при собі. — Ми щойно їхали в машині. Сталася катастрофа. Я що, втратила свідомість? Я була в комі?

А навіть якщо й була, хто помістив мене сюди? Намагаюся уявити, як мої батьки везуть мене у відключці на візку через аеропорт і переносять на сидіння. Ні, фантазії це не підвладно. Мій тато — прискіпливий лікар, а мама — турботлива квочка.

Вирячившись на мене, Майлз поволі витягає навушники з вуха.

— Що?

Загарчавши, я відмахуюсь від нього й нахиляюсь через прохід до тата, який розстібає паски безпеки.

— Тату, що сталося?

Він встає й спирається на Майлзове сидіння.

— Коли сталося?

Він дивиться на мого брата, а потім знову на мене. Його волосся й борода — сиві, але брови все ще темні, і вони повільно повзуть на лоб. Тато має гарний вигляд, ніде ні подряпинки.

— Яка ще катастрофа, недотепо?

«Яка ще катастрофа?»

Я заглиблююсь у крісло й заплющую очі, набираючи повні груди повітря. «Що відбувається?»

Роблю ще одну спробу й висмикую навушники з братових вух.

— Майлзе, хіба ти не пам’ятаєш автомобільну катастрофу? Коли ми поїхали з хижки?

Він відсувається, з напівогидою споглядаючи мою істерику, яку я вже ледве стримую.

— Ми в літаку, що летить у Солт-Лейк. В сенсі — «коли ми поїхали з хижки»? Ми ще туди навіть не доїхали, — він повертається до тата, здіймаючи руки: — Присягаюся, вона випила всього-на-всього один імбирний ель.

«Ми в літаку, що летить у Солт-Лейк?»

— Там була вантажівка, — напружуюсь, аби пригадати. — Здається, в кузові везли… різдвяні ялинки.