Різдвяні кружляння

Щойно я про неї подумала, Місо вирвалася вперед. У спалаху дежавю я вигукую:

— Обережно, Кеннеді!

Але запізно: собака прослизає між її ногами, збиває біля смітника й ховається в коридорі. Кеннеді заходиться ревом.

Я мовчки витріщаюсь униз, спостерігаючи, як Аарон і Кайл перевіряють її підборіддя, лікоть. Це ставалося раніше. У вухах дзвенить. Лише цього ранку я дивилась на Кеннеді за кухонним столом, коли вона сиділа із затяганим пластирем з «Турботливими ведмежатами» на коліні.

— Коліно, — втрачаю здоровий глузд. — Вона роздерла своє…

Кайл підкочує штанину й потім вражено оглядається на мене. Кров ще не просочилася крізь тканину, але рана вкрилася яскравими червоними краплями.

— Як ти взагалі дізналася?

З мене виривається сміх на межі з істерикою:

— Гадки не маю!

Ми заходимо в будинок. Кайл несе Кеннеді у ванну, щоби помити, а мене садовлять за стіл на кухні.

— Дай їй води, — шепоче Ліза до Ендрю, який приносить мені склянку й ставить на стіл так, ніби той от-от завалиться. Краєм ока помічаю, як він додає лід. Я б теж додала, якби робила це власноруч.

Підіймаю склянку — рука тремтить, лід постукує — і роблю ковток.

— Гаразд, народе, досить витріщатися на мене.

Ніхто не рухається. Мама підходить ближче й починає масажувати мою вільну руку.

— Серйозно, ви мене лякаєте, — коли всі намагаються знайти, чим би ще зайнятися в маленькій кухні, я перехоплюю погляд Бенні й широко розкриваю очі. «Нам треба поговорити».

Як теплова головка самонаведення, моя увага перемикається на Ендрю, коли той перетинає кімнату й краде шоколад із адвент-календаря. Він дивиться на мене, поклавши в рот шматочок, і з награною винуватістю стенає плечима. Неподалік тато спирається на кухонний стіл, спостерігаючи за мною «стурбованим батьківським оком», поки в поле його зору не потрапляє тарілка, повна красивих злакових батончиків, що стоїть позаду.

Моє серце зупиняється. Він візьме один, вкусить і…

Противний хрускіт відлунює кімнатою.

— О Господи, — він засовує палець у рот. — Я зламав кутній зуб.

О ГОСПОДИ.

Ліза блідне.

— Дене! Ні. О ні. Невже…

Кожен тут же намагається переконати її, що «звісно, це не батончики зламали його зуб» і «так, вони трішки тверді, але дуже смачні». Ендрю хапає ще один шматок шоколаду. А я використовую сум’яття, щоб вислизнути з кухні й зробити гігантський ковток свіжого повітря на вулиці.

Розділ шостий

Зовні я можу дихати.

Вдих. Видих.

Глибокий вдих. Повільний видих.

Це був не сон.

Я здійснила мандрівку в часі, повернувшись на шість днів назад.

Я бачила подібне у книжках та фільмах: хтось потрапляє в аварію та приходить до тями з надприродними здібностями. Левітація, суперсила, суперзір.

Лишенько, аби ж я тільки звернула увагу на числа в лото минулого тижня!

Сама думка змушує мене реготати вголос, і пара з рота клубочиться в холодному повітрі. «Мей, ти щось упускаєш».

Спостерігати за деревами й блискучим снігом — ідеальний природний спосіб позбутися шоку. Як же прекрасно тут — на околицях Парк-Сіті під час Різдва. Мені б варто дістати свій блокнот і замалювати; можливо, це б заспокоїло мої виснажені нерви.

Сусідній будинок уже більше прихований зеленими насадженнями, ніж у моєму дитинстві, і це надає хижці Голлісів милого відчуття морозного усамітнення. Дощатий паркан оточує будівлю з двох боків, а соснові хащі, які були колись заввишки з тата, зараз височіють над під’їзною алеєю. Одного разу Тео вмовляв мене тут попісяти й неабияк розлютився, коли мені це вдалося — стоячи, зізнаюся — тож він украв мої штани й побіг у будинок. Тієї ж зими ми з Ендрю побудували іглу на задньому дворі й клялися, що спатимемо в ньому, однак пробули там лише десять хвилин, а потім здалися.

Пейзаж допомагає уповільнити пульс, а туман у голові розсіюється. Нарешті я можу востаннє набрати повні груди повітря, порахувати до десяти, а потім випустити довгий теплий клуб туману.

— А й справді, що за чортівня, — шепочу сама собі, а потім знову заливаюся сміхом.

— І в мене те саме запитання.

Я так сильно лякаюся, що, розвернувшись, примудряюся вибити з рук Ендрю горня пуншу, і те летить через поруччя. Ми обоє спостерігаємо, як напій здіймається в повітря й розливається на сніжному наносі; тепла рідина плавить крижаний порошок, а біле горня з єдинорогом, яке я зробила йому, коли мені було п’ятнадцять, — його улюблене горня в хижці — зникло з поля зору. Він навіть не здогадується, що я написала «Мей + Ендрю» на дні чашки білим кольором, перш ніж покрити все дно шаром жуйково-рожевого.

— Ого. Ну, добре, — він розвертається, притуляючись до поруччя, й дивиться на мене. — Я прийшов запитати, чому ти так дивно поводишся, проте бачу, що мені варто це облишити.

У мене так багато запитань про те, що за чортівня відбувається, що мій потік думок уже перетворився на статичний білий шум.

— Ти так дивишся на мене, ніби не знаєш, де ти, — Ендрю підходить на крок. — Я хотів із тобою трохи повеселитися, але, чесно кажучи, переживаю, що ти страждаєш від якоїсь травми мозку й не кажеш нам.

— У мене сьогодні трохи туманиться в голові.