Різдвяні кружляння

— Серйозно, Бенні? Он якої ти думки? Найперше, що слід зробити в разі повторення тієї самої відпустки — не наробити дурниць із Тео знову!

Бенні, здається, замислився.

— Схоже, я теж поїхав дахом. Ти впевнена, що тобі не запаморочилося в голові від висоти?

Я клацаю пальцями, пригадуючи.

— Татів зуб. Я знала, що це станеться.

— Якщо знала, чому не попередила його?

— Я злякалася! — верещу, враз здригнувшись, сподіваючись, що ніхто знизу не чув мене. Стишивши голос, продовжую: — І що б він сказав? «Не може бути, цей батончик видається таким смачним»? Я вже бачила стрижку Тео, тому й поводилася як робот. Пам’ятаєш, як я вгадала, що в Кеннеді кров на коліні? — показую на двері, ніби Бенні може побачити крізь них кухню.

— А ти раптом не копирсалася в моїй синій сумці? — питає він.

— Ні, звісно ні!

— Гаразд, добре. Бо є в мене друг, який вирощує гриби в шафі, й він дав мені…

— Бенні, я не під наркотою, не п’яна, не під впливом грибів! Я серйозно. Це мене лякає!

— Знаю, Мей. Гаразд, подумаю.

Знизу долинає шаркання ніг: усі рушили пити вітальні коктейлі. Я міцно заплющую очі, намагаючись пригадати кожну дрібну деталь, якій не надавала значення, але яка точно визначить, чи повірить мені Бенні, чи ні. Театральний голос Кайла лине вгору, слідом — глибокий громоподібний сміх Рікі.

— О-оу, — клацаю пальцями, киваючи на двері. — Кайл щойно показав Рікі своє нове тату.

Бенні витягується, прислухаючись.

— Ти аж сюди їх розчула? Нічого собі.

— Ні, — кажу, — я це запам’ятала.

Схоже, він досі не вірить.

Нас досягає піднесений регіт Захарії, і попри хаос у голові я не можу стримати усмішку.

— Гаразд. Місо лиже пальці ніг Закі. Послухай, як він сміється.

— Очевидна здогадка, — ухиляється Бенні. — Цей собака обожнює двійнят.

Зітхаю.

— Та годі тобі. Невже ти мені не віриш?

— Я хочу, але ти знаєш, як це звучить.

В цьому й проблема.

— Припустімо, ти маєш рацію, — шепоче він, — і те, що ти мені розповідаєш, відбувається насправді. Це щось на кшталт фільму «Назад у майбутнє»[10], за винятком минулого. Зажди, — Бенні мотає головою. — Він же вирушив у минуле в одній з частин, хіба ні?

Кволо киваю. Виснаження накриває мене з такою силою, що я, здається, ось-ось помру.

— Тоді виходить, що я — Док[11]? — запитує Бенні.

Я сміюся.

— Це точно, — але запал швидко розвіюється. — Що ж мені робити? Невже це повторюється, щоб я знову не поцілувала Тео? Звучить так собі, всесвіте.

— Але, не поцілувавши Тео, ти б тут не опинилася, — заперечує Бенні.

— Ні. Поцілунок із Тео — це те, де я все зіпсувала… адже так?

— Ні. Це як у «Месниках»[12], коли вони хочуть повернутися й вбити того чувака з каменями, але якби вони це зробили, тоді, перш за все, не спілкувалися б, — він замовкає. — Святий Боже, мандрівки в часі так бентежать.

Розтираю собі скроні.

— Бенні.

Він кидає погляд на мене, а я засовую кінчик великого пальця в рот і починаю покусувати.

— Гадаю, тобі варто поговорити з Деном, — нарешті пропонує він.

— З татом? Він — найбуквальніша, найнауковіша людина, яку я коли-небудь зустрічала. Він ні на мить не повірить, що я або мандрівниця в часі, або супергероїня, або ясновидиця.

Бенні сміється.

— Я хотів сказати, поговори з ним як із лікарем.

— Так, із лікарем, який знає канали народження та вміє перев’язувати пуповину.

Голос Бенні став набагато м’якшим, але я не відступаю.

— Переконаний, він пам’ятає основи достатньо, щоб перевірити твої зіниці й рефлекси.

А-а-а.

— Як під час травми голови? То ось як ти все це пояснюєш?

Бенні опускає долоні мені на плечі.

— Я вірю, що з тобою щось відбувається. Але це все, що я можу зробити — повірити тобі. Я не впевнений, що в змозі допомогти. Твій тато точно скаже, чи все в нормі.

Можливо, це — ідеальне пояснення ситуації: сталась якась неврологічна проблема. Інакше не може бути, правильно?

— Гаразд, — я чмокаю Бенні в щоку й відступаю, киваючи. — План А — визначити, що в мене: травма чи божевілля.

Солодка усмішка Бенні ламається.

— Я такого не казав.

— Жартую. Піду поговорю з татом.

Змахнувши рукою, повертаюсь до горішніх сходів, але пропускаю першу сходинку. Нога ковзає, і замість того, щоб впасти назад, я нахиляюсь уперед, послизаюся та…

Розділ сьомий

— А-а-а-а-а-а! — репетую на всю, прийшовши до тями, вражена відчуттям падіння вниз зі звивистого сходового маршу. Мої руки простягаються вбік, аби вхопити поруччя. Але його немає, як немає і сходів. Я знову плескаю брата прямо по обличчю.

Він видає зболене «ауч!» і хапає мене за руку.

— Агов, якого дідька, Мей?

Виструнчившись в обіймах паска безпеки, я вже пітнію. Торкаюся шиї. Я вже схожа на штопор? Голова на місці? Чи можу я бачити власний зад? Із полегшенням заглибившись у крісло, я раптом помічаю той самий білий шум гудіння двигуна, те ж саме сухе рециркуляційне повітря. Усе те саме.

— Ні, — шепочу, і серце вистрибує з грудей. — Тільки не знову.

Розділ восьмий

Бенні не зводить з мене очей. Повільно кліпає. Я мовчки спостерігаю, як він намагається все перетравити. Знову.