Різдвяні кружляння

— Крім цього, — каже він, — все решта в нормі? Робота? Соціальне життя? Романтичні штучки?

Я зупиняюся, приклавши руку до дверей.

— Робота? — кулак страху стискає мої легені. — Ну… Соціальне життя в порядку. Міра… пам’ятаєш мою сусідку по кімнаті в коледжі? Вона повернулась у Берклі, тож тепер ми удвох гортаємо сайт Yelp у пошуках нових ресторанів, де зможемо побалувати наші відчуття.

Бенні регоче, а потім замовкає, очікуючи відповіді на останнє загрозливе запитання. Нарешті він натякає:

— І?

— Нові романтичні пригоди? — перепитую. — Цього року ходила на три побачення. Під час двох із них одразу ж було очевидно, що ми не надто одне одному підходимо, тож я вдалася до застарілої відмовки, сказавши, що у моєї подруги надзвичайна ситуація і вона потребує мене просто зараз.

— Ох.

— Третій чувак був симпатичним, із прибутковою роботою, легкий на підйом…

— Добре.

— …але на другому побаченні визнав, що вони з дружиною досі живуть разом, хоча він і клянеться, що вони розлучаться, й загалом планує скоро переїхати.

Бенні стогне:

— Ні.

— Ем-м… не надто позабавляєшся, коли досі живеш зі своєю матусею, — махаю рукою: — Тож так. Романи на паузі.

Бенні цілує мене в скроню.

— Життя непросте.

— Можеш повторити ще раз, — усміхаюся йому через плече. — Тобто ти, ймовірно, повториш, хоча й не знатимеш цього.

Бенні регоче, наполягаючи, що він спускатиметься сходами перший, і я рухаюсь ними так повільно й обережно, як тільки можу. Опинившись унизу, він від душі дає мені п’ять, яке я радо приймаю. Тепер ми святкуємо маленькі перемоги.

Розділ дев’ятий

Мої очі розплющуються в пітьмі, і вигляд порожнечі такий знайомий, що мене пронизує вістря полегшення. Я точно знаю, де знаходжуся: нижній ярус ліжка, підвальне приміщення, хижка. Єдине, що не відомо — коли.

Намацавши телефон, я, відверто, не знаю, на що сподіваюся — чи хочу повернутись у теперішнє, чи лишитися в минулому. У будь-якому разі це спірно: одного погляду на екран блокування достатньо, аби я впевнилася, що зараз — 21 грудня. Я дожила до наступного ранку, але хто знає, чи протягну до кінця дня. А проте подумки хвалю себе. Пам’ятаєте? Маленькі перемоги.

Перевертаюсь на спину й тону в ліжку. Я хочу зрозуміти не лише, що відбувається, але й чому. Невже якимось чином я спровокувала це? Як саме? Що відбувалося перед аварією?

Мама ридала через продаж хижки.

Тато дискутував про якісь зміни в наших життях.

Майлз перебував у власному маленькому світі, як і завжди. А я… подумки падала в кролячу нору страху, панікуючи через втрату єдиного, що мало сенс у житті…

У темряві сідаю на ліжко й починаю пригадувати. «Всесвіте, — питала я. — Що я роблю зі своїм життям? Будь ласка, можеш показати, що зробить мене щасливою?»

Це взагалі можливо? Я набираю повні груди повітря й усе одно змушую себе відповісти на запитання: «Що робить мене щасливою?».

Звісно, хижка. Моя власна та вибрана родини, наші зустрічі щогрудня. А ще… сміх Ендрю. Тихий вечір, коли я малюю на задньому дворі. Дивитись, як Майлз намагається станцювати брейкданс. Ліпити снігові фігури біля хижки. Як готує мама. Катання на санчатах. Сирні млинці Аарона. Повільно засинати з відчиненим вікном навесні.

Проте мене прислали назад не просто так. Не назустріч теплій порі. Не додому на подвір’я зі скетч-буком. Сюди. Я маю дізнатися чому.

Із заплющеними очима я дозволяю шквалу спогадів накрити мене, поки один із них не тисне на гальма і мозок зосереджується на ньому.

Нам із Тео було тринадцять, Ендрю — шістнадцять, і вперше я помітила, що він — об’єктивно привабливий. До того хлопчики Голлісів були стійко вкорінені в категорію «сім’я», і я помічала їх так само, як і власне відображення: і на те, й на те дивилася холоднокровно та відсторонено. Однак тієї зими Рікі вовтузився з електроприладами в хижці й увесь час відправляв Ендрю вниз, аби переналаштувати вимикач. Коли він не допомагав своєму татові, то грався у п’яницю[13] зі мною та Кайлом, і ми зачастили це робити. Я думала, що Ендрю витягав сильні карти з-під своєї колоди. Він спокійно наполягав, що не робив цього. Я переслідувала його дорогою до підвалу й горланила щось навздогін, аж поки він не дотягнувся до кнопки на запобіжнику й незворушно не попросив «помовчати хоч дві секунди, Мей», а потім знов увімкнув електрику, і коли його залило світлом, мені здавалося, ніби всередині мене прокотився валун.

Уперше я насправді помітила його — м’яке волосся на скронях, неймовірно маскулінна форма шиї, ідеальна лінія носа і те, якими великими вмить видалися його руки. З того моменту здавалося, що моє дорослішання розділилося надвоє: до закоханості в Ендрю та після.

Ми повернулись нагору, але я більше не хотіла грати. Не тому, що збожеволіла б, якби програла, але через те, що бажала перемоги йому. Я прагнула цього, бо хотіла, щоб він був щасливим. Ендрю ніколи більше не називався би просто членом родини; він назавжди став трохи більшим, трохи моїм, навіть якщо й не знав цього.