Різдвяні кружляння

Та мене турбувало ось що: мені не подобалося бути легкою сіткою на дверях, що гойдалася на сильному вітрі.

Решта тогорічних канікул видалася тортурами. Ендрю у своїх піжамних штанях відкрито чухав оголений живіт, коли допомагав чотирирічному Майлзу розвішувати оригамі-журавлів. Ендрю сидів поряд зі мною за столом, спостерігав за тим, як я малюю, та клявся з милим здивуванням, що думав, ніби в мене — мистецький дар, як і в моєї мами. Ендрю в джинсах і товстому вовняному светрі допомагав татові й Бенні носити дрова. Ендрю зосереджено грав на гітарі пісню за піснею для мене й Тео, намагаючись познайомити нас із дивом Тома Петті. Ендрю дрімав на дивані перед каміном, поки Майлз спав на ньому. Коли ми всі грали в сардинки[14] і я ховалася, то молилася, щоб Ендрю знайшов мене першим, щоб ми разом провели трохи часу наодинці в закритому сховку. Щоб ми «випадково» поцілувалися.

Ендрю був музикантом з ентузіазмом, атлетичним не за своєю волею, тихим та недосяжним. Щедрий на час і компліменти, самовідданий щодо сім’ї. Чарівна скуйовджена шевелюра, сором’язлива усмішка — такий собі монстр-підліток, якому ніколи не були потрібні брекети. Уявіть, як це — щоночі засинати на нижньому ярусі ліжка по інший бік кімнати від нього з острахом, що той уже має дівчину, що має частини тіла, про які я ніколи раніше не задумувалася, що в нього, мабуть, уже відбувся С-Е-К-С.

Хоча дорослі мали б нарешті замислитись про те, що між мною та одним із хлопців Голлісів унизу в усамітненому підвалі може статися дещо скандальне, ніхто й бровою не повів. Моя мама була, як і завжди, неймовірно строгою щодо стосунків, але ми — сім’я врешті-решт. Можливо, Ендрю настільки очевидно мною не цікавився, а я нерідко забавлялась із Тео, що це ніколи не мелькало на їхньому радарі, навіть коли ми достатньо подорослішали, щоби пити алкоголь і приймати жахливі рішення.

Я виросла, щонеділі ходячи до церкви, але вирішила дуже давно, що католицизм — не для мене. Тепер у пітьмі я починаю вірити, що мені дають другий шанс. Куля просвистіла в найчарівнішу пору року. Але в цьому світі, повному людей, яким треба значно більше, ніж уникати тупих п’яних поцілунків, я б так хотіла зрозуміти, чому обрано саме мене.

* * *

Обережно вилажу з ліжка, щоб не розбудити Майлза й Тео. Упевнено заходжу до кухні, хоча й не знаю, що там знайду.

Однак усе здається нормальним. Крім відсутньої гірлянди з гостролисту, яку двійнята ще не повісили на кухні, все має точнісінько такий самий вигляд, як і тоді, коли ми приїхали якихось п’ять днів тому. Чи лише два дні? Хто ж його в біса знає.

Рікі причовгав одразу ж за мною. Сиве волосся причесане спереду, але скуйовджене ззаду. Очі досі примружені, але він так сяйливо усміхається мені, що у грудях починає боліти. Даю собі секунду, аби порадіти тому, що я насправді тут, у цій кухні. Думала, вже втратила це.

— Мейлін Джонс, — хрипить він, — ти і я — з одного тіста книш.

Усередині я сяю в очікуванні.

Він зі стогоном сідає.

— Ми обоє прокидаємось із сонцем.

О-о-ох. Ну, нарешті.

— Знаєш, найгірше у світі — не почути цих твоїх слів знову, — я цілую його маківку й наливаю кави в його улюблене горня з оленем.

— Чого тебе це так хвилює?

Я не відповідаю. «Важко пояснити, Рікі».

Однак думка виникає знову — тепер важча, ніби камінь у ріці: «Я думала, що втратила це». Гадала, що ніколи знову не проживу цього моменту з Рікі на кухні, аж ось ми тут. Чи здогадується він, що це місце — справжній дар для нас? Хижка робить мене більше ніж щасливою, вона допомагає заземлитися. Як мені утримати їх від продажу?

Він робить великий ковток і ставить горнятко.

— Як почуваєшся, недотепо?

Я? Як я почуваюся — останнє з моїх переживань. Усвідомлення можливої власної мети викликає неабияке захоплення, і мені вже здається, що я — на правильному шляху. Врешті-решт, стеля не впала й підлога не розчахнулася, щоб відправити мене назад у літак.

— Я в нормі, — спираюся на кухонний стіл. Усміхаюсь до Рікі над своєю кавою, але мої думки перетворилися на вир пригадування, планування, намагання заспокоїтися. — Краще, ніж будь-коли, правда.

Обернувшись на звук кроків на сходах, я бачу пом’ятого зі сну Бенні, що визирає з-за рогу. Він прикладає палець до губ і жестом просить підійти. Через плече озираюсь на Рікі, який щасливо потягує свою каву, і бачу, що на дні бляшанки лишилось іще зо три печива. Відштовхнувшись від кухонного стола, тихо вислизаю в коридор.

Поклавши обидві руки мені на плечі, Бенні згинає коліна й заглядає мені в очі.

Я чекаю пояснення, але нічого не відбувається.

— Що таке?

— Просто шукаю.

— Що?

— Не впевнений. Намагаюся пригадати ознаки контузії.

Закотивши очі, я тягну його до себе. Кардиган Бенні дивовижно м’який.

— Це — кашемір?

Він опускає на нього очі так, ніби не пам’ятає, що надягнув.

— Можливо, — знову дивиться на мене. — Сфокусуйся, Мей.

Кліпаючи очима, я згадую, чому ми тут.

— Ти пам’ятаєш нашу вчорашню розмову?

— Так.

Я полегшено видихаю.