Різдвяні кружляння

— Скажи, татусь виглядає круто! — Захарія смикає кінчик Ааронового шарфа від Burberry. — У нього такі ж черевики, як і в містера Тайлера.

— Хто такий містер Тайлер? — питаю я.

Кайл дивиться на нього з багатостраждальною посмішкою чоловіка, який місяцями терпів інтрижки свого партнера й нарешті радіє, що може поділяти з ним блаженну мить.

— Це їхній двадцятичотирирічний тренер із футболу.

Аарон біжить на місці:

— Вони такі зручні.

Ендрю — такий милий:

— Не сумніваюся.

До цієї миті нашого життя ми всі знаємо послідовність дій: ділимось на пари, обговорюємо стратегію, потім ліпимо. Для мене мало би більше сенсу працювати з Тео, бо ми практично не розлий вода, але: 1) Майлз убив би кожного, хто насмілився б стати поряд з його ідолом, 2) нас із Ендрю легко відвернути від діла, та й у перемогу ми не надто вкладаємось, тож ніхто більше не бажає брати нас у свої команди, та 3) я просто дуже хочу бути з Ендрю. Не найблагородніша причина, але маємо те, що маємо.

Що стосується решти, то Бенні лише зрідка цікавиться подією й більшу частину часу просто виконує роль судді та/або групи підтримки. Ліза працює з Кайлом. Аарон — з татом, який, слід віддати йому належне, довго розглядає вбрання напарника, проте утримується від коментарів. Тео та Майлз, як і очікувалося, в одній команді, а мама — напарниця Рікі. Ставлю дев’ять із десяти, що вони виграють. Гадаю, саме це й стається, коли ти зводиш ландшафтного архітектора з художником.

Коли Кеннеді й Захарія минулого року пішли в дитячий садочок, ми ввели Правило купальника: не можна ліпити й вирізати щось таке, що могло б запросто сховатися в купальнику. Без інструкцій не можна покладатися на Тео. Коли нам ледве виповнилось по двадцять, безліч разів його снігові ящірки мали цицьки.

Боковим зором я ловлю Тео в той самий момент, як він помічає товсту зрізану гілку, що надихає їх із Майлзом зліпити слона. Енергія Тео зашкалює до адреналіну, й обидва хлопці дають один одному п’ять, мов братство, яке щойно випило разом першу бочку.

Бенні підсувається до мене за столом.

— Який твій план?

Я дивлюсь, як Ендрю копирсається в ящику з овочами в пошуках натхнення. Кілька днів тому ми почали робити панду, а потім відмовилися від цього задуму, коли усвідомили, що вона точнісінько схожа на ведмедя, якого вже набагато краще за нас майстрували мама з Рікі. Ми перемкнулися на мавпу, і було б неймовірно, якби ми почали працювати над нею від самого початку.

— Гадаю, я скористаюся тим, що вивчила минулого разу, й виграю.

Бенні кілька коротких митей киває, а потім сухо бурмоче:

— Звучить альтруїстично.

Я нерішуче придивляюся до нього.

— Насправді Рікі з мамою виграли — як і завжди — і всі жалілися, — шепочу. — Ми не хочемо, щоб люди жалілися, ми хочемо, аби вони веселилися! Проєкт «Врятувати хижку», хіба ні? Тож, якщо ми з Ендрю переможемо, то роздуємо новину про те, що вперше настала наша черга обирати стейк за весь цей час. Хай живуть традиції!

Бенні витріщається на мене:

— Усі знають, що чхала ти на ті стейки.

Кидаю у відповідь:

— Може, я голодна.

Він здіймає брову.

— Або втомилася програвати.

Бенні гмикає у свою каву.

— Ось тобі й маєш.

З’являється Ендрю. Ми стукаємося плечима, і я прикидаюся, що віддаю йому право голосу:

— Що думаєш?

— Панда? — пропонує він, виставивши руки, аби показати великий круглий живіт.

П’ять секунд удаю, що роздумую, постукуючи по підборіддю.

— Гадаю, твій тато й моя мама вже роблять ведмедя, — нахиляю голову, скромно киваючи в їхній бік, перш ніж усвідомити, що вони досі збирають матеріали, тож я ніяк не можу знати, що вони ліпитимуть; наразі в них є лише безформна гора снігу.

Ендрю насмішкувато супиться на мене, зіщуливши зелені очі.

— Я чула, як раніше мама говорила про це, — відбріхуюсь. — Б’юсь об заклад, у них вийде неймовірно.

Він купився — дякую, всесвіте — і я йду до бічних сходів по два шматки кори, які стануть вухами нашої мавпи.

— Може, зробимо мавпу? — притуляю їх до голови, демонструючи задум.

З усмішкою він пірнає в ящик і виставляє на показ два цукіні за формою рук, що ідеально пасуватимуть нашій мавпі. Ми усміхаємось одне одному. Ми — генії!

— Вийде круто, — швидко шепоче він, опановуючи радість. Ми скромно стукаємось кулаками.

Спершу всі працюють на своїх відповідних територіях, ігноруючи те, що робить решта, бо сніговим брилам потрібно багато часу, щоб набути вигляду чогось конкретного. Але час минає — десь у ту мить, як двійнятам набридає й вони починають ліпити сніжки поряд — і ми входимо в раж. Кожна команда частіше кидає одне на одного косі погляди. Усі починають перешіптуватися й тицяти пальцями. Ніхто не бажає вечеряти жилавим курчам, тож маємо зрозуміти, яку команду слід побити.