Різдвяні кружляння

Люди бігають, пірнають, крутяться поміж сніговими фігурами і — на мій колосальний подив — збивають їх. Переді мною пролітає смуга Ааронових яскраво-рожевих трусів, вони з татом заряджаються, і сніговий ведмідь мами й Рікі розсипається на крихти. З подачі двійнят слон Тео й Майлза засумував, став грудкуватим курганом, а тепер вони нищать жирафу Лізи й Кайла — вже надміру амбітний проєкт. Поки Тео підводиться, жирафа уже втратила голову й тепер скидається на білий валун. Лише годину тому газон був ідеальним товстим полотном пухнастого м’якого снігу. Тепер подекуди визирають клапті бруду. Стебла трави змішалися з розбитими брудними сніжками. Якийсь неконтрольований зимовий хаос.

— Що відбувається? — горланю я до Ендрю через сум’яття.

— Крах традиції, не менше! — він маніакально шкіриться, коли біжить, аби зайняти захисну позицію перед Теєю, розставивши руки й галантно додаючи: — Вони можуть забрати цей день, але не нашу мавпу!

Паніка лозою закручується довкола моєї горлянки. Звісно, снігова битва — це круто, але сьогоднішній день мав пройти не так.

Ми можемо покидатися сніжками завтра чи навіть напередодні Різдва. Тобто якщо ми бажаємо позбутися цієї традиції, що ж станеться пізніше, коли тато й Рікі обиратимуть різдвяну ялинку? Вони проігнорують звичай полювання на найкраще дерево і замість цього принесуть додому перше-ліпше? Ми зневажатимемо все, що робить цю відпустку ідеальною?

Розкинувши руки, я захищаю Тею стільки, скільки можу, від того, що скидається на божевільний шквал летючих сніжок. Але поза полем мого зору Ендрю вражає Майлза ідеальним попаданням прямісінько в пах, і я помічаю, як Тео кружляє навколо нас.

Ендрю хапає брата, але запізно. Тея — остання скульптура — розсипається купою снігу зі зчепленими кінцівками. Саме тієї миті виходить Бенні.

Хаос розвіюється, і картина переді мною зіпсувалася до зібрання збуджених, вкритих снігом ідіотів.

Бенні зупиняється на нижній сходинці й збентежено роззирається.

— Народе, мене не було всього дві хвилини.

Усе зруйновано, і врешті вони відсувають на газон залишки фігур. Я очікую спустошення й каяття. Чекаю, що Рікі простогне болісно: «Що ми наробили?!».

…Але цього не відбувається. Натомість він шкіриться на хаос, у який ми перетворили галявину, а потім відкидає голову, задоволено вибухнувши реготом.

— Та що з вами не так? — горлаю я. — Хіба не бачите? Сьогодні — особливий день! Як щодо традиції? Ми не зможемо надалі робити це разом, якщо не будемо поважати те, що кожен із нас зліпив!

Ендрю обережно кладе долоню мені на руку.

— Мей, — каже він, але нашу увагу привертає хрускіт над головою. Я підіймаю очі саме вчасно, аби побачити, як велетенська вкрита снігом гілка зігнулася під власною вагою й стрімко падає вниз, майже як при сповільненій зйомці. Прямісінько на мене.

Розділ одинадцятий

Цього разу я прокидаюся від власного крику, обмацуючи обличчя й голову в пошуках крові, чи мізків, чи Бог знає чого. Але, звісно, нічого не виявляю.

Мені не треба роззиратися, щоби точно знати, де я, та вже якось і байдуже.

— Я НЕ РОЗУМІЮ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ, — горлаю на весь літак. Звісно, двісті дев’ятнадцять інших людей мають справу з божевільною жінкою, що галасує в одному з ними закритому просторі, але я сподіваюся, що всесвіт теж мене чує, бо я вже крізь усе це проходила.

Більше не розпитую тата, чи в мене сталася травма голови.

Я поклялася врятувати хижку.

Я точно ступила на правильний шлях, у кінці якого не поцілую Тео Голліса ще раз.

Що іще мені збіса потрібно зробити?

Салон літака занурюється в тишу, і я відчуваю на обличчі тиск приголомшливої уваги моєї сім’ї. Навіть мама заради такого прокинулася.

Стюардеса перехиляється через Майлза й шепоче мені. Крихітні срібні дзвіночки, пришпилені до її светра, дзвенять у приголомшливій тиші:

— Мем, усе гаразд?

— Я в порядку, — відказую роздратовано, бо очевидно ж, що я не в нормі. Але кому яке діло? Всім байдуже! Вони все одно цього не згадають! — Просто проживаю той самий чортів день знов і знов, але Бог з ним. Давайте вже приземлимося й покінчимо з цим.

— Принести вам щось випити? — запитує вона впівголоса.

— Ви, певно, мали на увазі «Ви лякаєте інших пасажирів; чи не хочете трохи вина»?

Стюардеса просто усміхається.

— Я в нормі. Дякую, — нахилившись уперед, перехоплюю батьків погляд. — Тату, коли приїдемо до хижки, не їж ті довбані батончики.

* * *

Ми вилазимо з машини, й навколо все таке миле, люди в захваті. Так, зазвичай це — мій улюблений момент року з улюбленими людьми, але, Господи, я не можу робити це знову. Вже втомилася.

Роздаю поради, швидко обіймаючи кожного: