Різдвяні кружляння

— Звучить божевільно, але, гадаю, це все відбувається через моє прохання до всесвіту показати мені те, що ощасливить мене, тож він просто відправляє мене сюди знов і знов без жоднісінької інструкції, — кричу я вгору. — Тобто так, я обожнюю це місце. Ясно. А тепер я повинна жити тут вічно. Нескінченне Різдво. Будь обережним зі своїми бажаннями — так же кажуть? — маніакально сміюся.

Після довгої паузи Бенні нарешті запитує:

— Гаразд, але припустімо, що твоїм бажанням немає меж. Що ж у всьому велетенському світі по-справжньому тебе ощасливило б?

Мов за сигналом, чиїсь кроки швидко тупотять від парадних дверей через ґанок. І от з’являється Ендрю: вийшов на вулицю з блискучою склянкою, повною апельсинового соку, горілки й додаткової криги.

— «Викрутка»[17]. Тут переважно сік, — оголошує він із солодкою усмішкою. — Не ображайся, але пити ти не вмієш, Мейзі.

Він опускається на ґанок, затиснувши мене між своїм теплим тілом і Бенні. Почуття палають, і жага мого життя озирається на нас із дядьком.

— А про що ми тут говоримо?

Не довіряйте всесвіту.

«Ми говорили про те, чого я хочу від цього дикого безмежного світу, аж ось з’явився ти. Смішно, правда?»

Зиркнувши на Бенні, я розумію, що він не прийде на допомогу. Проклинаю його за те, що він обирає саме цю мить, аби я зустрілася з власними почуттями.

— Говорили про мій божевільний день, — кажу я, — і Бенні запитав, що б мене ощасливило, а тоді прийшов ти з напоєм, — беру склянку й додаю: — Тож дякую. Тепер я щаслива.

Роблю великий ковток, і — ого! — Ендрю явно корчив дурника: тут точно не «переважно сік». Я дивуюся, що полум’я не виблискує в мене на язиці з кожним видихом. У наступному перезавантаженні попрошу зробити мені коктейль, що на смак менше скидається на ватру.

— Міцне, — задихаюся, передаючи склянку Бенні, а той ставить її на стіл поряд.

— Ти сьогодні на диво емоційна, Мейзі, — підсміюється Ендрю.

Я заходжуся кашлем, здригаючись від жару.

— Просто живу своєю правдою.

— Та я зрозумів, — відчуваю, як він дивиться на Бенні поверх моєї голови. — Сподіваюсь, ти не ображаєшся на нас із якоїсь причини?

Провина кидає тінь на мій безтурботний настрій. Хай ці люди будуть вигадками моєї фантазії чи пішаками у вселенській грі, я все одно відчайдушно обожнюватиму їх. Наступного разу, коли з’їду з глузду, постараюся бути добрішою.

— Сподіваюся, я не образила почуття твоєї мами.

Ендрю регоче:

— Як запевнив тато, вона вмикає різдвяний альбом Боба Ділана вже три тижні, і ми всі кажемо їй, що він — жахливий. Може, почути це не від чоловіка чи сина щось та означатиме, — його темні брови зсуваються. — Але як ти дізналася, що тато забув про «Гендрікс»?

— Дивне передчуття, — відказую.

Ендрю закопилює нижню губу, обдумуючи це, а потім киває, ніби він цілком задоволений моїм не-поясненням. Він підіграє дивакуватим нереальним речам майже так само, як і Бенні.

— Це може бути один із кошмарів, що наснилися тобі в літаку. Останнього тижня мені верзлося, що я працював під час карнавалу, — каже він, аби підтримати розмову. — Близько тижня після того я почувався так, ніби постійно запізнювався на роботу в картонний цукерковий кіоск. Це було капець як напружено.

Це смішить мене, а тоді ми троє замовкаємо. Свист вітру в деревах — єдиний звук, аж поки я порушую мовчання:

— До речі, а чому картонний цукерковий кіоск?

— Жартуєш? — Ендрю дивиться на мене з недовірою. — Це був би найкращий карнавальний костюм.

— Найлипкіший костюм, — виправляю я.

Бенні мугикає, погоджуючись:

— Я би був «Веселими гірками».

Корчу гримасу:

— Так багато блювоти відмивати, — Ендрю здригається, і я дивлюся на нього: — Що? Думаєш, люди не будуть кидатись чимось у картонний цукерковий кіоск?

Бенні сміється й заплющує очі, підвівши обличчя до неба:

— І про що ми оце теревенимо?

Сонце вже давно зникло за горами, але я настільки втомлена, що здається, ніби гравітація більше тягне донизу мене.

— Ендрю, — кажу, — в плавучому будинку буде справді холодно.

Той завмирає:

— Звідки ти…

— Ще одне передчуття.

Він роздумує над цим секунду, потім каже:

— Все ж краще, ніж двоярусне ліжко.

— Можливо, — поступаюся. — Але вибиймо один із тих спальних мішків з підвалу, перш ніж ти вирушиш туди ввечері. Я не хочу, аби ти замерзав. Побережімо тебе й частини твого тіла, що виступають.

— Я… — він дивиться на мене. — Спальні мішки? — на моє мовчання тихо додає: — Нове передчуття?

— Ага.

На його щоках западають ямки.

— Ти що, переживаєш за мене, Мейзі?

— Я завжди переживаю за тебе, — відказую.

— І мої частини тіла, що виступають?

Краєм ока помічаю, як Бенні доблесно намагається зникнути з ґанку.

— Завжди, — кажу я, додаючи з розгнузданою чесністю: — Я неабияк люблю тебе. Облаштуймо все там, а потім я й собі приляжу.

Коли я дивлюсь на нього, мить завмирає; він не сміється, не дражниться й не грається. Просто дивиться на мене. Ми не кліпаємо, й на секунду увага Ендрю опускається до мого рота, а потім я бачу, як його губи злегка здивовано витягуються. Ніби він помічає щось нове в моєму обличчі, чого не існувало раніше.