Різдвяні кружляння

— Та ні, ідея їй сподобалася, — відповідаю. — Ми витратили понад рік, плануючи, як би це працювало, визначаючи, які фонди потребувалося би підняти та як це зробити, напрацьовували ліцензії та сперечалися, як наповнити сайт.

— Точно, я щось пригадую.

— І вона це зробила. Наповнила сайт. Минулого літа найняла свого друга, який тепер веде курс.

Ендрю стогне зі співчуттям.

— Чекай, отже, після всіх тих планів ти навіть не керуєш цим?

Я мотаю головою.

— Неда — моя керівниця — вирішила, що з моїм дипломом я принесу «команді» більше користі, якщо займатимуся бухгалтерією.

— Ти займаєшся бухгалтерією?

— Ага, а ще трохи працюю з сайтом. Але бухгалтерія займає більшу частину мого часу, — я опускаюся навприсядки до ніг Теї та підсипаю більше снігу під її стегна. — Я навіть ніколи не зустрічалася з жодним зі студентів, бо оскільки ми — чи краще сказати я — таки отримали ліцензію, то захищаємо дітей, не допускаючи у клас дорослих, які не є частиною навчальної програми. Я обожнюю те, що роблю, але точно не свою роль у цьому.

— Може, я переходжу рамки, але що як тобі звільнитися? Найкращий бонус від перебування вдома — це наявність фінансової подушки.

Він не перша людина, яка це пропонує. Моя найкраща подружка з коледжу, Міра, місяцями намагається переконати мене покинути цю роботу. Я вмію кидатись у вир з головою, тож зіштовхнулася з посередньою проблемою курки та яйця: якщо знайти іншу роботу, то можна звільнитися, але змінити рід діяльності означає визнати, що я збираюся відмовитись від нинішнього. Петля замкнулася.

— Ем-м-м, — тягну красномовно.

Ендрю співчутливо супиться:

— Біда, Мейзі. Мені шкода.

Це справді біда, але мою увагу раптом привертає те, що відбувається навколо. Чи радше не відбувається. Усі ще такі зосереджені, такі мовчазні. Ми з Ендрю — єдині двоє людей, що говорять. Я не бачу жодної усмішки та не чую збуджених вигуків снігової битви. Не те щоб ми інтенсивно працюємо над своїми проєктами, але робимо це, бо мусимо. Це — рутина. Але ніхто — навіть Рікі — не відчуває пристрасті.

Снігова битва була спонтанною, бешкетною. Вона змусила всіх реготати й почуватися пов’язаними. Не слід було її зупиняти.

— Це неправильно, — кажу.

Ендрю глипає на мене, а потім на наші родини.

— Що неправильно?

— Вони всі рухаються, мов кіборги. Для чого ми взагалі все це робимо?

— Бо така традиція, — говорить Ендрю, ніби це очевидно — хоча так і є — але як багато з нас по-справжньому цим переймаються? Він прослідковує за моєю увагою на інші групи, які працюють із безжальною рішучістю.

Я встаю, усміхаючись до нього, а потім згинаюсь і згрібаю кульку снігу. Стискаючи її в долонях, очима сканую потенційних жертв.

— Питання в тому, хто заслуговує на це.

Без вагань Ендрю й собі нагинається по сніжку.

— Тео.

— Або Майлз.

— Може, твій тато?

— Точно мій тато, — погоджуюся.

— Моя мама обрала ту жахливу музику, навіть коли ти сказала їй цього не робити, — опирається він.

— Кайл ніколи не хмеліє. Це нечесно, — продовжую.

Ендрю бурмоче:

— Гадаєш, сніжка зникне в чорній дірі Ааронового пофарбованого волосся?

— Варто спробувати, — схвалюю. — Наука залежить від нас.

— Але ще є Бенні, — зауважує Ендрю. — Весь час прохолоджується на сходах з теплою чашкою кави.

— Бо він розумний.

— До біса Бенні з його рішеннями, — Ендрю перекидає в руках сніжку.

— Тоді Бенні. На рахунок «три», — починаю відлік: — Один.

— Два.

— Три.

Ми запускаємо свої сніжки прямо в Бенні, який нічого не підозрює. Моя влучає йому в плече, сніжка Ендрю — прямісінько в груди. Спершу Бенні має такий вигляд, ніби його зрадили. Але щось змінюється в його виразі, коли він бачить нас із Ендрю, що разом схилились по свіжу порцію снігу. Може, Бенні звертає увагу на вогники в моїх очах, а можливо, помічає, як сильно Ендрю потребує цієї зміни в рутині — як сильно мені це треба — а тоді й сам згрібає грудку снігу, утрамбовує її та жбурляє прямо в Рікі.

Вже за кілька секунд я втрачаю лік, хто кинув у мене, хто в Ендрю, потім Тея руйнується, і що тільки не відбувається на фоні летючого снігу. Все, що я помічаю — сміх моєї рідні, який відлунює від гір, і це — найкращий звук, який я колись чула.

Ще одна маленька перемога.

Розділ тринадцятий

Більшість року розплідник Парк-Сіті — традиційне місце розведення рослин, проте взимку його перетворюють на мерехтливу блискучу країну чудес. Маленька зелена споруда, що зазвичай вміщує знаряддя для садівництва, тепер вкрита вибіркою свіжих вінків та наповнена святковими декораціями й подарунками. Нитки вогників розтягнулися над головою, а замість горщиків яскраво забарвленого літнього цвіту всюди — гірлянди з гостролисту й пуансетій та крихітні ялинки. Є навіть гігантський вуличний камін, оточений стільцями, а працівники роздають сидр зі спеціями.