Різдвяні кружляння

Зазвичай Рікі з татом кидають виклик натовпу, але сьогодні й мені довелося вийти на вулицю. Оскільки мої дії досі не підвели, я сказала Ендрю, що йому краще піти зі мною. Щасливий, що не мусить продиратися крізь натовп, тато висадив нас на узбіччі, вирушив до кав’ярні й попросив зателефонувати, коли настане час вантажити ялинку.

Відчуваю на собі погляд Ендрю, коли ми маневруємо між людей, і це справляє дивне враження, тож я пітнію та тремчу водночас.

— Я мала б запитати тебе про роботу, — кажу, обходячи пару, аби прослизнути до купки дерев.

— Ти була надто зайнята початком сніжної битви.

Сміюся.

— Як справи в Денвері?

— У мене таке цікаве становище, — відказує він, — бо я маю вкрай ідеальну роботу, але жодної можливості підвищення. Єдина інша посада вище — головний звуковий інженер, і хлопець, який обіймає її, лише на п’ять років старший за мене й ніколи не поїде з Ред-Рокс.

Ендрю завжди був тим, кого ми з любов’ю називаємо схибленим на звуках. Він відвідував кожний урок музики, який міг знайти у школі, й ходив на кожне шоу, яке приїжджало в місто. Я заздрю його любові до своєї справи; він би й за безцінь займався нею.

— Ти ніколи не думав піти в музичні продюсери?

Заперечує:

— У мене немає ментальної стійкості для такого життя.

— Хочеш, аби я прибрала цього співробітника? Може, моя кар’єрна проблема в тому, що за призначенням я — асасинка, але досі не пробувала цим займатися?

Ендрю шкіриться.

— У тебе все вийде, Мей. Ти ж така талановита. Артистичне яблуко від артистичної яблуні не далеко падає.

Його одвічна впевненість у мені підвищується.

— Дякую, Мендрю.

— Ні на що не натякаю, але тобі колись ворожили на картах таро? — цікавиться він.

— Це серйозне запитання?

Регоче.

— То що скажеш?

— Не ворожили, — визнаю, — частково через те, що я не бажаю слухати погані новини.

— А мені ворожили, — додає він та одразу ж складає долоні. — Знаю, звучить божевільно — повір, я думав, що це жарт — але якась жінка ворожила на одній вечірці. Вона говорить, що тільки ідіоти читають на картах трагічні новини.

— Гадаєш, слід сходити до ворожки, аби дізнатися про свій істинний шлях? — здається, останнє, що мені потрібно, — це гратися зі ще однією космічною енергією.

— Ну, може, це щось у тобі похитне, — він мило знизує плечима. — От у мені, здається, похитнуло.

Жінка, яка проходить повз, випадково зачіпає мене ліктем, і гарячий сидр вихлюпується зі стаканчика прямо мені на руку. Я сичу від легкого опіку.

— Тут завжди так? Не думала, що решта мешканців Парк-Сіті так само затягують із ялинками, як і ми, — схиляюся, злизуючи з пальця солодкий напій. Мені не складно таке уявити, а от Ендрю потрібно роззирнутися.

— Схильний вважати, що більшість цих людей тут не живе, а так само приїхали у відпустку, того й скуповують ялинки в останню хвилину, — він засовує руки в кишені. — Тато вічно жаліється, що в місті о цій порі якась божевільня.

— На стоянці, мабуть, справжнє жахіття. Чому ми щороку не просимо їх висадити нас?

Ендрю дивиться на мене так, ніби це було тупе запитання. «Ми робимо це, тому що робили так завжди, — говорить його погляд. — Така традиція». Скільки ще речей ми робимо бездумно лише тому, що звикли їх робити? Однакові страви щоразу, ті ж самі ігри щоночі в тих же командах. Незмінні пісні. Я — найгірша серед нас усіх, бо ніколи не хочу кинути жодну з традицій.

Усвідомлення вражає мене, ніби в мізках ввімкнули світло.

Святкова музика грає над головою, Ендрю задоволено мугикає поряд. Дивлячись під новим кутом, я роздумую, чи не душить і його передбачуваність свят — якщо ми всі не задихаємося від цього.

— Чи існує традиція, яку ти ненавидиш? — запитую. — Снігові фігури, санчата, всі ті ігри?

Він секунду роздумує, а потім відповідає:

— Я обожнюю санки й не відчуваю ненависті до всього іншого. Проте згоден, іноді хочеться трохи все… перемішати. Ми робимо однакові речі все своє життя, — наблизившись до красивої симетричної дуґласії[18], він тицяє на неї. — Як щодо цієї?

Я шморгаю носом і хитаю головою.

— Знаю, мама з татом обожнюють приймати гостей, — провадить Ендрю, проходячи далі, — але хіба тобі ніколи не хотілося сісти в літак і зробити щось абсолютно дике? Полетіти в Грецію чи зустріти Новий рік у Лондоні? — перш ніж я встигаю відповісти, він показує на іншу ялину. — Може, ту?

— Ні…

— Ти про дерево чи про щось абсолютно дике?

Я усміхаюсь:

— І про те, і про те. І про Новий рік у Лондоні теж. Гм-м-м. Чи зібрались би ми всі разом за такого вигаданого сценарію?

Очі Ендрю сяють, і спиною пробігає дивний холодок. Клянуся, він ніколи не дивився на мене ось так, ніби бачить уперше.

— Звичайно.

— Добре, тоді звучить неймовірно. Навіть якщо хижка — моє улюблене місце на Землі, я починаю думати, що трохи мішанини не завадить. Може, ми повинні робити різні речі, бо любимо їх, а не тому, що завжди так робили, — замовкаю, обережно формулюючи в голові наступне запитання. — Ендрю?

Він підіймає обличчя до неба, насолоджуючись виглядом височенного дерева. Кружляючи, з хмар почали сипатися крихітні сніжинки.

— Що?

— Хижка потребує багато роботи, чи не так?