Різдвяні кружляння

— Це щось більше, ніж бажати твоєї компанії на ялинковій фермі, і, здається мені, ти це знаєш, — моє серце прискорюється. — Але можемо прикинутися, що я саме це й мала на увазі, щоб це не видавалося таким дивним.

Ендрю не зводить із мене очей, і я одночасно горда й нажахана, що йому від моєї поведінки забракло слів.

— Тобто… типу… — його брови багатозначно здіймаються.

Адреналін прибуває мені в кров.

— Ага. Саме так.

— Я припускав, що ви з Тео…

— Ні.

— Але він…

— Він, може, й так, а я — ні, — провина обдає мене холодом, і я прояснюю: — Тобто… я ніколи не відчувала це до нього.

— А-а-а, — навіть у блідому світлі видно, як Ендрю заливає гарячий рум’янець. Я зруйнувала те, що вже зав’язалося між нами? Можливо. Але, гадаю, це все згідно з інструкцією. Принаймні в наступному оновленні я знатиму, чого не варто говорити.

— Ходімо, — тягну Ендрю за рукав. — Знайдімо вже ялинку.

Ми рухаємось уперед, але тиша важчає. Сніг хрустить під чобітьми, Ендрю гучно ковтає сидр. Я порпаюсь у думках в пошуку іншої теми, але не можу нічого знайти.

Нарешті він порушує мовчання:

— У тебе є якісь… м-м-м… цілі на новий рік?

Боже, як це боляче. І з-поміж усіх відповідей, що тут же спливають у свідомості, речі, які я не можу сказати: «Я б хотіла зрозуміти, чому й далі подорожую в часі», — або ще неймовірніше: «Я б хотіла тебе поцілувати в губи. Я б хотіла звільнитися з роботи…».

Зупиняюся.

— Ага. Насправді вже є.

Керована імпульсом, що скидається на кляте одкровення, я дістаю телефон і починаю писати листа шефині.

Недо, будь ласка, вважай це моїм щомісячним звітом. Я ціную всі можливості, що ти мені дала, проте готова досліджувати нове. Буду рада поговорити більше після свят.

Усього найкращого. Мейлін

Перш ніж іще раз перепитати себе, я натискаю «надіслати». Глибокий вдих, повільний видих. Неда цінує щирість і прямоту. Це добре.

О Господи. Я справді це зробила. Я відчуваю полегшення, ніби з моїх плечей впала ковдра з грузилом.

— Ого, стало так добре.

— Що це було? — запитує Ендрю.

Розпливаюсь в усмішці.

— З роботи звільнилася.

— Ти… Прямо зараз? — його брови зникають під дикими кучерями. — Ого. Гаразд. Ти знаєш, що робиш, чи не так?

— Начебто, — заплющую очі та поволі набираю легенями повітря. — Давно треба було. Сподіваюся, щось таки зміниться.

— А як інакше? Це — серйозне рішення.

Підіймаю на нього погляд.

— Просто важко знати наперед, як буде правильно, поки щось не вибереш.

— Хіба це не правда? — Ендрю зупиняється перед іншим деревом, простягаючи руки так, ніби може його обійняти. — Ось ця.

Але це теж неправильно. Мій найбільший страх під час поїздки машиною перед аварією — перспектива зміни речей. Проте хіба не цього я хотіла, благаючи всесвіт? Щоб усе змінилося?

— Щось мені жодна не подобається, — зізнаюся.

— Але ж тут в прямому сенсі ідеальні ялини, — запевняє Ендрю.

— Саме тому й не подобаються.

«Зміни можуть піти на краще».

Проштовхуюсь крізь ряди в самий кінець, де сховані дерева, негарні з одного боку чи лисі у відкритому місці.

Аж ось у самому кінці маячить ялинка, що увібрала всі ці риси.

— Ось ця.

Ендрю регоче.

— В тата станеться серцевий напад, якщо ми витягнемо це з багажника.

— Насправді ні, — я дивлюсь на неї з усмішкою й відчуваю, що поза Ендрю подібна до моєї. — Не думаю.

Розділ чотирнадцятий

Поки Рікі з татом вивантажують із машини ялинку та встановлюють її, а близнята з Лізою пірнають у шухляди в пошуках улюблених прикрас, я сідаю в кінці кімнати, сповнена цієї нової дивної енергії. Щороку — навіть зараз — я разом з дітьми вишукувала декорації. Але якщо зміни означають сказати Ендрю про свої почуття й нарешті звільнитися з роботи, тоді варто ще й послабити мертву хватку навколо традицій та дозволити Кеннеді й Захарії керувати прикрашанням дерева.

А оскільки ми заглиблюємось у всі ці штуки з дорослішанням, зміни також означають, що я маю допомагати більше, а не скидати на Аарона чи Бенні миття того, що залишилось від коктейльної вечірки, розкидане по вітальні.

Поки я несу посуд на кухню, на мить по-справжньому звертаю увагу на хижку. Помічаю подряпини на підлозі, потертості на поруччях, залишені поколіннями рук, що ковзали по гладенькому дерев’яному різьбленню внизу сходів. Фарба здирається біля ліпнини над карнизом і вицвітає на стінах біля парадних дверей та уздовж коридору. Без призми ностальгії я бачу, що цей будинок усіма обожнюваний, але дещо замучений. І це лише косметичні деталі розгледіла. Хижка стара, третину року проводить у снігу, а іншу третину більше в задушливій сухій спеці. Рікі з Лізою знадобиться більше, ніж любов і вдячність, аби втримати це місце.

Бенні вигулькує за мною, коли я завантажую брудні тарілки в посудомийку.

— Здоров, Мейдей[20].

— Здоров, Беніхано[21].

— Що там на ялинковій фермі? — усмішка пробивається в його акценті, звиваючись навколо слів.

Повертаюсь до нього обличчям, спершись на раковину.