Різдвяні кружляння

Це точно звучить розсудливіше, ніж я очікувала.

— В настільні чи відео?

Його це навіть не дратує.

— Які хочеш. Я тебе практично не бачу з моменту приїзду.

Ми справді лише вкорінені в дитячі звички? Щоби провести разом час, нам треба знайти, у яку б гру пограти? Це ж так очевидно.

Перш ніж я встигаю відповісти, Аарон протискується між Лізою та мамою, які розвішують прикраси:

— Цікавий вибір, — він точно щойно тренувався, бо хитається, намагаючись повісити прикрасу, й нарешті просто… ослаблено кидає її в напрямку своєї цілі, сподіваючись, що вона зачепиться за гілку. — У них зовсім не було нормальних ялинок?

— Мей захотіла саме цю, — каже Ендрю, схований за іншою стороною сосни. — А що, мені подобається.

Мої груди наповнюються теплими жаринами.

Мама виникає за мною, кладе руки мені на пояс, а підборіддя — на плече.

— Я згодна з Ендрю.

Від її щасливого бурмотіння моє серце падає в п’ятки з інстинктивною доньчиною незручністю: якимось чином протягом останньої години я спромоглася утриматися від роздумів про те, як скажу своїй матері, що звільнилася з роботи, що зробила це імпульсивно, і що я уявлення не маю, що робитиму далі.

«Не важливо, — нагадую собі. — Ніщо з цього все одно не зачепиться в її пам’яті».

— Люблю тебе, недотепо, — каже вона, цілуючи мене у щоку.

Я скажу їй пізніше. Якщо (і коли) настане час.

Попри жарти про цю дивакувату круглясту ялинку, я можу сказати з їхніх облич, що кожен її оцінив. На фоні по телевізору показують комедію «Різдвяні канікули»[22], і поки ми дивимось, як Кларк Ґрізволд намагається затягнути велетенську, як мамонт, ялинку в будинок, робимо все найкраще, аби убрати нашу крихітку вогниками, прикрасами й гірляндою з попкорну, яку весь вечір майстрували двійнята з мамою.

Коли ми закінчуємо прикрашання, кімната вибухає радістю. Майже неможливо розгледіти бодай клаптик справжньої ялини під всім іншим, але все одно вийшло ідеально.

Однак майже пів години ми намагаємося зробити прийнятну групову фотографію перед нею. З такою кількістю людей, звісно, буде кілька пар заплющених очей чи купка придуркуватих гримас. Нам не настільки щастить. Ліза встановлює штатив, але не може правильно налаштувати таймер. На двох фотографіях Захарія колупається в носі, на одній намагається згодувати Місо знайдені «копалини». Ми зняли, як Майлз напівчхнув, мама не може змусити свої сережки в формі Рудольфа зблиснути синхронно спалаху об’єктива. На одній Тео дивиться в телефон, а на наступній перевіряє, чи застебнута ширінька (таки застебнута). На ще одній Місо стрибає перед камерою. Тоді мчить до Кеннеді, й заспокоїти її потребує трохи часу. Рікі цілує Лізу на одній світлині й не може зробити невимушену усмішку на іншій. Що більше ми це помічаємо, то гірше стає.

Я нагадую собі, що зміна — це не значить горланити «А як же традиція!», коли Тео нетерпляче виходить до Лізи й заміняє штатив своїм телефоном.

Гарні новини: тепер усі в кадрі. Погані новини: хайлайтер Кайла так виділяється й потрапляє у фокус, що він схожий на диско-кулю.

— До біса, — каже той, коли на духовці, в якій готується вечеря, дзвенить таймер. — Достатньо добре.

* * *

Набивши животи, ми розбігаємося вітальнею, впадаючи в комфортну тишу.

Ця кімната — величне місце (я маю на увазі те, що вона масивна) зі склепінчастою дерев’яною стелею та старою дощатою підлогою, вкритою широкими плетеними килимами. Біля однієї стіни тріщить і палахкотить камін, майже занадто вигріваючи кімнату. Це — дерево з селища, і ніщо більше так не пахне. Я хочу знайти свічку, фіміам, кімнатний спрей із таким ароматом. Хочу, аби кожна вітальня в кожному будинку, в якому я колись житиму, пахла, як хижка Голлісів грудневими вечорами.

Вогнище відкрите; коли нам було десь по сім і нашим хатнім обов’язком стало чистити камін у кінці свята, ми з Тео могли виструнчитись у ньому майже на весь зріст. Вогонь справді закликає до життя. Навіть коли полум’я стихає до тріскотливого шипіння, його язики все одно здаються живими істотами, що дихають серед нас.

Тарілка печива опускається на журнальний столик. Мама з татом займають протилежні сторони дивана, кожен читаючи свою книжку. Бенні, Кайл та Аарон складають пазл на підлозі разом із Кеннеді, а Захарія сидить на плечах Бенні, поки той вдає, що він — мотоцикл. На фоні тихо лунає різдвяна музика, навколо метушиться Ліза, прилаштовуючи вогники, розбурхуючи вогнище, кидаючи нам пледи. Рікі говорить по телефону на кухні, а Тео валяється на дивані, гортаючи соціальні мережі.

Коли я дивлюсь на нього, в думках зринає спогад: цієї ночі вперше за весь час я сиділа поряд із ним, і ми провели вечір удвох, занурившись в інстаграм, як всі й очікували. Тепер, якщо озирнутись на минуле, це здається такою підлітковою забавкою. Чому ми не розважалися з іншими, і як часто нам таке подобалось? Тому Ендрю й думав, що ми з Тео?..

Може, якби цього вечора я насолоджувалася ритуалами й цілковитим блаженством перебування в оточенні рідних мені людей, зараз усе було б інакше.