Різдвяні кружляння

Усмішка Ендрю зникає. Він знов повертається до мене.

— Є таке.

— Наприклад?

— Потрібно відреставрувати підлогу, — каже він. — Пофарбувати споруду всередині й зовні. Більшість електричних приладів за віком такі, як я. Ще необхідний новий дах.

— Скільки він коштує? — куля страху прокочується в моєму животі.

— Згідно з нашими скромними підрахунками — дванадцять тисяч доларів, — виголошує він. Отже, вони розглядали це. — Якщо ми покладемо кедрову черепицю, як і було від початку, то доведеться вартість подвоїти. Не кажучи вже про те, що більш як одне оздоблення варто замінити, раз вже ми починаємо все оновлювати.

Святий Боже.

Я вирішую відкритися й запитую прямо:

— Твої батьки хочуть продати будинок, хіба ні?

Ендрю навіть не прикидається здивованим:

— Гадаю, що так.

— А ви з Тео цього хочете?

Він обережно маневрує між двох дітей, що граються у квача навколо ялинки.

— Я — ні, але я в Денвері. Не думаю, що можу вмовити їх утримувати хижку, коли сам не поряд і не можу допомогти. Тео щойно викупив землю в Огдені. Він скоро будуватиметься й не зможе проводити з нами багато часу. Мама з татом вже не такі гнучкі та енергійні, як раніше. Для них це лише зайвий клопіт.

— А навіщо їм клопотатися, якщо ми всі тут?

Ендрю зупиняється й опускає очі на мене.

— Ви в Каліфорнії, а Кайл та Аарон — у Нью-Йорку.

— Я мала на увазі, що ми могли б якось допомагати протягом року.

Волосся Ендрю неслухняно вибивається з-під в’язаної шапки, і коли його погляд зупиняється на мені, відчуваю запаморочення від палкого захоплення.

— Тато гордий, — говорить Ендрю, швидко глянувши через моє плече, аби, як я припускаю, впевнитися, що Рікі немає поряд. — Він не любить просити про допомогу і не вміє приймати її. Особливо від нас, дітей.

Я знаю, що це правда; навіть можу пригадати часи, коли була меншою, а Рікі наполягав, щоб мама не готувала, коли перебувала в хижці — ніби це її зупиняло. Але я не маю на увазі просто допомогу від наших батьків. У мені сидить звір, що виштовхується крізь шкіру зсередини, намагається видряпатись на поверхню. Я більше не хочу бути дитиною.

— Проте ми не діти.

Погляд Ендрю ковзає нижче, і я не упускаю з виду, як він спиняється на моїх губах.

— Ми вже давно не маленькі.

Ефект цих буркотливих слів схожий на вплив міорелаксанту[19].

— Знаю, твої батьки — гостинні. Вони люблять піклуватися про всіх нас. Але ми вже з цього виросли.

Він повертається та крокує далі.

— Так говориш, ніби твоїм батькам не подобається їхня роль.

Інстинктивно й навіть попри те, що це прозвучало з вуст Ендрю, заступаюся за них:

— Ти знаєш, мама — неймовірна, а ще люто обожнює оберігати. Проте їхні стосунки завжди були хаотичними, тож важко іноді рухатись уперед.

— Ми ніколи не говорили про той факт, що твої батьки розлучені й усе ще приїжджають сюди кожного року.

— Мамин чоловік, Віктор…

— Чоловік, який не святкує Різдво з дружиною? — лукаво шкіриться Ендрю.

— Оце й цікаво. У нього дві доньки, які мають свої сім’ї. Вони обидві зі Східного узбережжя, тож навіть попри те, що він живе з моєю матір’ю, йому в радість проводити час зі своїми дівчатами на свята без ускладнень звідних сімей. Знаю, звучить тупо, бо я маю бути дорослою й не потребувати матусі і татуся на Різдво, але тільки один тиждень у році ми знову граємо справжню родину.

— Не думаю, що це — тупо, — каже Ендрю. — Раніше мені було тебе так шкода.

Така зміна теми дещо лякає.

— Мене?

Він киває.

— Чому?

Ендрю дивиться так, ніби відповідь — очевидна.

— Ні, правда, — дивуюся. — Чому?

— Бо кілька років я бачив, як сильно ти страждала через те, що обоє твоїх батьків приїжджали в хижку, хоча й очевидно були не разом. Фізично ти перебувала з нами, але часом здавалася такою… сумною, — говорить він. — А потім того року, як вони оголосили про розлучення, в тобі ніби відкрилося друге дихання.

Вражено дивлюся на нього. Він стільки в мені помічав?

— Пробач, — швидко додає Ендрю. — Оце наплів… Я не…

— Не треба, — перериваю. — Не проси вибачення. Я просто здивована, що ти на таке звертав увагу.

— Ми знайомі все життя, Мей. Хіба я міг не помітити? — знову усміхається він. — І ось ти приїхала цього року, вся така імпульсивна, й займаєш собою весь простір, ще й руйнуєш усі очікування. Така командна й вимоглива.

— Здається, я просто дивлюся на речі свіжим поглядом. Час вирости.

Ендрю збиває сніг із гілки.

— Увірвалася на свято з руйнівною силою.

Мене проймає бунтарський дух.

— Це більше схоже на те, ніби я дивлюсь, як моє життя тягнеться переді мною, і врешті вирішую робити те, що хочу.

— Ти хочеш джему та яблучного соусу до млинців? — жартує Ендрю. — Коктейлів на ґанку? Снігової битви?

З язика злітає:

— Тебе.

Його усмішка застигає, а потім повільно розгладжується.

— Мене? — з його грудей виривається незграбний сміх. — Що ж, ось я тут. — Він усміхається й розкидає руки, жестом показуючи навколо нас на дерева й сніг і миготливі вогники над головою.