Різдвяні кружляння

І сьогоднішня тема — День санчат — моя улюблена. На жаль, я уявляю мільйон способів того, як всесвіт нагородить мене незадовільною оцінкою та відправить на початок. Велетенська гілка на голову. Валун, що викотиться на дорогу. На фоні грає комедійна музика, а камера знімає мене — туристку у довгій відпустці — що застрягла в серці лавини.

З тривогою опускаю стопи на холодну підвальну підлогу.

Будинок тихий, коли я човгаю кухнею до вікна — від мого дихання холодне скло вкривається туманом. Сніжинки, що ніжно падали звечора, перетворилися в масштабний шторм, поки ми спали, і світ став зимово-білим. Дерева гнуться під вагою свіжого снігу. Гори присипані сяйливою порошею. Ніколи не втомлюся дивитись на цю картину.

Злакові батончики Лізи все ще на кухонному столі, тож я беру тарілку й вивалюю їх прямісінько в смітник, прикриваючи сліди злочину залишками вчорашньої кави, та беруся за свіжу каструлю. Що мені втрачати?

В гарному гуморі я починаю готувати сніданок. Навіщо чекати, поки мама прокинеться?

Аромат кави й м’яса, що готується — як виття сирени, і люди поволі завалюються в кухню. Згодом в іншій кімнаті вмикається телевізор, і музична тема з фільму «Як Ґрінч украв Різдво»[25] лине будинком.

— Дякую, що розпочала, дорогенька, — мама зав’язує волосся у вузол, одягає фартух із малюнком місіс Клаус та забирає в мене дерев’яну ложку, без слів натякаючи, що далі робитиме все сама.

Схилившись над раковиною, я бачу, що Ендрю вже на вулиці розчищає під’їзд. Шапка біні низько натягнута на волосся, проте звідси я помічаю, як його щоки горять від холоду і як пальто натягується на спині. Воно щільне, але я легко уявляю те, як ці м’язи рухаються з зусиллям, із яким він заглиблює лопату під важкі купи…

— Мей, солоденька, чи не могла б ти передати мені… а.

Здригнувшись, я повертаюсь і бачу маму, що стоїть позаду.

— Що? Що «а»?

Вона старається видаватися невимушеною.

— Нічого. Мені було треба… — хапає лопатку з сушарки, — ось це.

— Я просто задивилася на пейзаж, поки прибирала.

— Звичайно.

Увімкнувши воду, ще раз ополіскую чисту тарілку.

— На вулиці так гарно.

Вона здіймає брову й кидає оком у вікно.

— Так гарно.

З докором поглядаю на неї. Потурання моїй матері в такого роду речах лише призведе до катастрофи.

— Я про сніг.

За нами човгають ноги, і хмільний Тео бурмоче:

— Хіба там сніжило?

— Ще й як, — мама востаннє кидає оком на Ендрю, а потім грайливо усміхається до мене, перш ніж піти. Повернувшись до вікна, помічаю, що той підвів голову в напрямку будинку, і щойно ми зустрічаємось поглядами, він злегка махає рукою.

Моє обличчя вкриває рум’янець, і я махаю у відповідь, а тоді вимикаю кран. Не знаю, чи то він помітив, що я дивилася, чи я заскочила його за підгляданням, але моє серце швидко гуркотить. Не важливо, що він сказав минулого вечора — не думаю, що найближчим часом ми повернемось до нормального стану.

* * *

Переконана: жодна жива мати не здивувалася б, як довго ми збираємось, перш ніж вийти з будинку. Невже в кожній сім’ї такий хаос? Майлз вдирається до Аарона, який приймає душ, і послизається на ванному килимку, намагаючись врятуватися втечею. Кайл не може знайти черевики. Рікі загубив ключі. Кеннеді не подобаються штани, а Тео застряг у підвалі в пошуках WD-40, бо двері його пікапа скриплять. Коли ми всі нарешті готові, то скупчуємось маленьким караваном транспортних засобів для короткої поїздки на гору. Надворі пронизливо холодний вітер; ми більше не захищені густими деревами біля хижки. Зрештою Кеннеді радіє, що вдягла штани.

Закутані з голови до п’ят, ми застрибуємо на лижний підйомник і спостерігаємо за тим, як дерева та санкарі на схилах меншають біля підніжжя. Угорі сніжило набагато сильніше, ніж вдолині, тому пейзаж тут неймовірний. Небо — кришталево-синє, повітря — чисте й пахне холодом та хвоєю. Буревій розвіяв найменшу імлу.

Вітер на верхівці скажений, тож ми дружно хилимось проти нього, перемовляючись, хто з ким їхатиме. Тато топчеться на місці, чекаючи, поки я залізу на дошку поряд із ним, але правда в тому, що він прагне уникнути відповідальності, — я в цьому впевнена.

Тато — жахливий санкар. Він може водити машину так вправно, як молодий хлопець, але маючи справу з санчатами, перетворюється на буркотливу бабцю. Стає вразливим, тривожним і знервованим. Частіше ми просто падаємо врізнобіч, що допомагає татові виправдати свою тривожність. Ми проведемо решту спуску, повільно тікаючи з гори, і татові п’яти застрягатимуть у заметах, а його рука вільно пробиватиме шлях, поки решта санкарів зі щасливими вигуками котитимуться вниз по схилу.

Поки Кайл стоїть збоку і вже тремтить у тисячі шарів свого одягу, я вирішую зіграти у «До біса, Мей».

— Тату, ти справді хочеш це зробити? — запитую.

— Звісно, — непереконливо говорить він.

— Ти ж навіть їздити на санчатах не любиш, — показую на Кайла, в якого вже цокотять зуби. — Чом би вам не перечекати у сторожці?

Кайл човгає ближче.

— Хтось сказав «сторожка»?

Тато насупився.