Різдвяні кружляння

— Після того, що ти сказала минулого вечора, я подумав, що ти зібралася цілувати мене прямо там. Справді поцілувати мене.

Моя черга затамувати подих. Я не можу обернутися, щоб поглянути на нього, не можу відгадати його тон.

— Типу в рот? — гукаю через плече, але мій голос підхоплює вітер, коли ми кричимо, спускаючись із гори.

Ендрю нахиляється вперед, розкривши руки, й підтягує мене вище. Говорить мов на одному диханні:

— Ага, типу в рот.

Я дивлюся перед собою, і фігури на схилі починають розпливатися. Мої очі наповнюються вологою від холодного вітру.

Голос Ендрю стає тихішим, але все навколо якимось чином зникає, і я чую його ідеально.

— Ти ніколи не була створеною для мене, Мейзі. Я не знав, що ти можеш бути варіантом.

— Ти про що?

Ми глухо об щось вдаряємось і звертаємо ліворуч, а його пальці стискаються на моїй талії. Щойно ми вирівнюємось, він не відпускає; натомість посилює хватку, притягає ближче й міцніше огортає руками. Його пальці торкаються мого тіла під курткою.

Його подих — тепло на моїй шкірі, а голос тремтить:

— Мені ніколи не спадало на думку, що ти можеш бути моєю.

Розділ шістнадцятий

Минає дві години, а вплив цього першого спуску на санчатах ще не вивітрився; я досі чую слова: «Мені ніколи не спадало на думку, що ти можеш бути моєю», — так чітко, ніби Ендрю знову повторює їх мені на вухо, хоча він сидить поряд зі мною за підвальним картковим столом і не тримає мене міцно, як коли ми летіли з гори.

Протягом першої години санної мандрівки я не відчувала навіть найменшого холоду. Всередині мене палахкотіла ватра, мов ревуче пекло. Хоча зрештою мої пальці заніміли, а зад майже відмерз від холоду дерев’яних саней. Тепер, повернувшись у хижку, ми переховуємося в підвалі — Тео, Майлз, Ендрю та я — уникаючи докучливого жару ревучого вогню нагорі, а також гомону наших батьків, які зібралися на передсвяткову гулянку.

Тео неуважно тасує карти, поки ми вирішуємо, у що хочемо зіграти. Під столом чиясь нога у шкарпетці знаходить мою, а інша накриває згори, обережно поплескуючи у своєрідних обіймах. Крадькома зазирнувши вниз, переконуюся, що це — Ендрю, і раптом почуваюсь так, ніби розгулюю Долиною смерті в хутряному светрі. Незграбно намагаюся стягнути через голову свою кофту. Вона чіпляється за мою шпильку, а Ендрю доводиться підсунутись, аби допомогти мені вивільнитися.

Він прибирає ноги, і я помічаю його хитру усмішку.

— Дякую.

Ендрю затримує на мені погляд.

— Завжди будь ласка.

Я роблю кілька великих ковтків газованої води, щоб остудити жар. Ви ще, чого доброго, подумаєте, ніби мене ніколи раніше не торкався чоловік.

Поглядаючи на мене з-під довгих вій, Ендрю потягується й чухає шию.

— Сьогодні було весело, — каже Майлз і намагається взяти пиво Тео, проте його одразу ж ляскають по руці. — Радий, що ти вмовила тата просто піти в сторожку. Якби цього року я катався з мамою, то начерпав би стільки снігу.

— Дякую, що вибрав когось у команду й поїхав із Мей, — говорить Тео Ендрю, а потім усміхається мені: — Найгірший штурман за всі часи.

Я сяю:

— Та невже?

Ендрю великодушно знизує плечима:

— Я ж гуманітарій.

Даю йому грайливого ляпаса:

— Агов!

Його очі блискають, зустрівшись із моїми, і усмішка розчиняється в тому ж самому глухому розумінні. Зрештою опускаю погляд на стіл. Ми здійснили близько шести спусків зі схилу, і, гадаю, я вдячна за те, що тільки перша поїздка видалась такою важкою, бо інакше б я мала справу з внутрішнім згоранням і врешті-решт опинилася б у літаку, зазнавши серцевого нападу. Ендрю було забагато: дорогою він співав жахливу оперу, божився, що заплющив очі під час іншого спуску і привітався з кожнісіньким санкарем під час третього, але знов-таки, це — нормально. Це те, що я обожнювала й ненавиділа.

Виявляється, коли йдеться про Ендрю, то я віддаю перевагу труднощам.

— Нам слід називати себе якось по-іншому, а не «дітьми», — зазначаю, порушуючи мовчання. Тео кладе колоду карт на стіл. — Зараз дітьми є двійнята.

— Хіба їх перестали кликати двійнятами? — запитує Майлз.

— Ми могли б називатися «діторослими», — сміюся я, а Ендрю кліпає на мене, схвильований такою пропозицією.

Він підсуває карти ближче до себе, постукуючи, й тасує. Я спостерігаю за його пальцями, намагаючись не думати про його руки й те, наскільки вони великі. Пальці ж у нього довгі й витончені. Не думаю, що я колись помічала чоловічі нігті раніше, якщо лише вони не були драматично недоглянутими, але нігті Ендрю — заокруглені, чисті, не розмальовані. Хотіла б я побачити, як ці руки жадібно нишпорять моєю голою шкірою.

Тео відкашлюється, і я ніяково відвертаюся від пальців Ендрю.

— Дві правди й одна брехня, — виголошує Тео, ніяково мені підморгнувши.

Ендрю відриває погляд від тасування й незворушно кидає:

— Це ж не карткова гра.

Ігноруючи його, Тео киває до Майлза:

— Якщо будеш перший, дам спробувати пиво.

— Майлз іще недостатньо прожив, аби мати цікаві правдиві й неправдиві факти, але він точно занадто молодий для гулянки, — заперечує Ендрю.