Різдвяні кружляння

Божевілля останніх кількох днів наздоганяє мене, і я засинаю так, ніби ніколи раніше не спала, так глибоко й важко, що це нагадує дрімоту після Дня подяки чи спричинену бенадрилом відключку.

Я виходжу з неї повільно, від нерозбірливого паперового шурхоту неподалік. Мені потрібно кілька секунд, аби очі звикли; сонце за вікном уже сіло, лишивши віконні колодязі підвалу чорними. По інший бік кімнати перегортається ще одна сторінка; звук паперу тріщить у холодній незворушності.

Я рвучко вдихаю, і книжка закривається. На відстані від мене клацає вимикач лампи, а потім кімнатою шириться м’яке світло.

— Жива, — Ендрю. В мені одразу ж прокидається настороженість.

Мій голос — густий та скрипучий:

— Котра година?

Він дивиться на годинник. В іншій руці тримає книжку в м’якій обкладинці.

— Шоста. Скоро вже буде готова вечеря.

Я проспала дві години? Ого.

Ендрю дивиться в напрямку сходів, ніби може когось побачити зі свого місця за картковим столом.

— Двійнята з твоєю мамою наробили ще гірлянд із попкорну. Знов сніжить, тож тато розгрібає замети. Мама… — він здригається, — щось пече.

Я кривлюся, а він киває:

— Гадаю, вийде якийсь кавовий торт.

— Я викинула те печиво, — прибираю ковдру й сідаю рівно, проводячи рукою по шиї. Вона тепла під усіма шарами одягу, і я почуваюся хмільною та спітнілою.

Його очі розширюються.

— Бунтарка.

Я зі стогоном потягуюсь.

— Ти як?

Дивлюсь угору.

— Чогось така виснажена, — хто ж знав, що подорожі в часі такі спустошливі? Ні. Заждіть. Хто ж знав, що подорожі в часі реальні?

Він розвертає складаний стілець, на якому сидить, і вмощується на ньому задом наперед.

— Може, трохи кетчупу тебе підбадьорить.

Я з награним звинуваченням тицяю в його бік:

— Тебе це зачепило?

— Можливо, — тиша з’їдає простір між нами, поки з хитрою посмішкою Ендрю не додає: — Я просто замислився, чи ти мала на увазі… — він підносить руку до обличчя. — Чи… — опускає голову набік, підморгуючи.

Вибухнувши сміхом, я кажу:

— Ну ти й свиня.

Його очі розширюються від удаваної образи:

— Я — свиня?

Нагорі я чую, як гримить безліч каструль, горланять хлопці, а слідом щось верещить мама.

— Що там узагалі відбувається?

— Твоя мама збиралася готувати вечерю, — каже він, — але Бенні попросив Тео й Майлза це зробити, — він помічає здивування на моєму обличчі. — Бенні сказав, що ти чекаєш, аби ми всі допомогли.

— Як мило з його боку віддавати мені шану, поки я тут безбожно сплю.

Ендрю регоче, і його кадик рухається в такт звуку. Поволі тиша знову поглинає нас, і він відкладає книжку. Я хочу спитати його про те, як він тримав мене на санчатах. Хочу запитати про обійми ногами під столом. Я справді хочу запитати його, чому він ревнує мене до колишнього.

— Що ти там робиш? — запитую натомість. — У цьому будинку існує більш як сім сотень зручніших місць для читання.

— Я спустився по тебе, — каже він, — але не схотів тебе будити.

— Тож ти просто сидів поряд, поки я спала? — уточнюю, вишкірившись до нього в кімнаті, повній мороку.

— Ти була такою милою. Усміхалась уві сні.

— А я думала, ти читав, — він стенає плечима, і я регочу: — Такий собі Едвард Каллен[28].

Він супиться:

— Хто?

— О Боже, Ендрю, ні. Ми більше не можемо лишатися друзями.

— Та жартую. Знаю я того чувака з «Голодних ігор»[29], — він вибухає реготом, поки мій жах посилюється. — Ти видаєшся такою ображеною! Це — твій тест, яким ти відсіюєш поганців?

— Так!

Все ще сміючись, він встає й махає мені:

— Гарні новини: я завжди сумлінно навчався.

Ох.

— Ходімо, — він бере мене за руку. — Я пообіцяв двійнятам, що ми зіграємо в сардинки перед вечерею, — у темряві його очі зловісно блискають. — Я ховаюся перший, і ви мене нізащо не знайдете.

Розділ сімнадцятий

Після глухого темного підвалу кухня здається непристойно яскравою, ніби ми заходимо до студії скандального ток-шоу. Я почуваюся такою винною, ніби ми голі каталися по скрипучій підлозі внизу. Усі з очікуванням дивляться на нас, коли ми з’являємося на сходах, і я впевнена, що це лише моя уява, проте не можу стримати відчуття, ніби в кімнаті запала підозріла тиша.

Махаю рукою, мов ідіотка:

— Привіт. Пробачте, я заснула, — і показую назад на сходи. — Після того, як ми говорили. І грали в карти. Ну, знаєте.

Майлз морщиться:

— Дякую за уточнення.

Він смикає ремінець фартуха з квітами навколо шиї та бере відкривачку для консервних бляшанок. Що цікаво, це справді якась фантастична версія звичайної відкривачки, але мій брат крутить її в руці, мов перед ним — частина складного двигуна ракети, взята з утилізації NASА. Невже ми справді довіряємо цьому ембріону приготування вечері на тринадцять осіб?

Ендрю починає пояснювати йому, як використовувати інструмент, але я зупиняю його, поклавши долоню на плече:

— Ні. Він навчиться крізь страждання, — попереджувально кидаю погляд на маму, але вона, здається, саме зайнята за кухонним столом зі склянкою вина в одній руці та книжкою в іншій.

Майлз має такий вигляд, ніби от-от покаже мені середній палець, але потім його вираз проясняється, губи розтягуються в усмішці.