Різдвяні кружляння

— Я знаю багатьох людей, — продовжує він, — але одне побачення просто перетікає в інше. Я навіть не зустрічався з кимось, скажімо, довгий період, — за весь час, що ми знаємо одне одного і навіть попри те, що мені відомо, що дівчата в нього були, Ендрю ніколи не розповідав про них у моїй присутності. — А потім ти… — Він не закінчує речення, і я хвилююсь, чи слід мені спробувати заговорити, чи голос уже пропав. — Це підкинуло мене. Не в поганому сенсі. Ти розумієш, що я намагаюся сказати?

— Не зовсім, — я чую, як мої слова витікають назовні.

Тобто я думаю, що знаю, до чого він веде, але мені потрібно, щоб він сам обережно це висловив. Він міг би мати на увазі безліч речей. Наприклад, цей рік — інакший, бо Тео і я не разом. Або цей рік — інакший, бо я нарешті розповіла Ендрю, що відчуваю до нього. Чи, наприклад, цей рік — інакший, бо я мандрувала в часі, а він і гадки не має.

— Пам’ятаєш, як я сказав, що був на вечірці кілька місяців тому, — шепоче він, — і подруга мого товариша читала карти таро?

— Ага.

— Гадаю, я роздражнив її, і вона змусила мене сісти. Поклала карти переді мною і така: «Почитаю тобі». Що мені було втрачати? Вона мене не знає. Тож я сказав їй: «Звісно». Вона поглянула на карти й видала, що я буду щасливим другим працівником на роботі. Сказала, що мені не потрібне велике життя, і не потрібно підпалювати світ. Вона права — мені це не треба. Але потім вона додала, що я вже зустрів кохання свого життя, просто не чув його, — сміється. — І тепер все, що я роблю, — це слухаю.

В мені здіймається рій бабок, кольорових і яскравих, та займає собою весь простір. Стає важко дихати, бо я відчуваю вагу всіх речей, які він би міг мати під цим на увазі.

— Все ще не можу повірити, що я навіть і не знав, — говорить він і опускає голову, — що ти відчуваєш до мене.

Прикушую губу:

— Не можу збагнути: це тебе відлякує? — шепочу я. Здається, минуло десятиліття, перш ніж я вирішую виштовхнути наступні слова: — Чи притягує?

Ендрю ворушиться поряд зі мною, притуляючи своє тіло до мого. Коли я усвідомлюю, що зараз станеться, моє серце стискається, мов кулак у рукавичці, який гамселить стіну моїх ребер знов і знов. Ендрю неквапливо підіймає руку та кладе мені на шию.

Його дихання тремтить, коли він видає:

— Притягує.

І наступної миті губи Ендрю опиняються на моїх. Знову він уриває поцілунок занадто рано, але навіть на цю єдину ідеальну мить його дотик був голоднішим, грайливішим. Геть не схоже на публічне цьомкання під омелою.

І хоча наші губи більше не торкаються одні до одних, тиск продовжує рости, бо він лишається прямо тут, може, лише за дюйм від мене, напружений і теплий. На вішаках висять кілька його сорочок — з’їхали набік так, що тепер огортають нас — і вони пахнуть ним. Це — ті самі сорочки, що торкалися його шкіри, коли він працював і пітнів, дрімав і грав у карти зі мною в підвалі, а тепер вони туляться до моєї спини одразу ж після того, як він мене поцілував.

— Тепер гарно?

— Краще, ніж нормально, — шепочу.

Ендрю захекано сміється, і дихати з ним у такт, смакуючи те, що буде далі — просто найеротичніший момент мого життя.

Я встаю навшпиньки саме тоді, коли він схиляється знову, і ось його рот наближається, губи розкриваються. Руки огортають мою талію, притягуючи ближче, і я стогну, а він використовує можливість провести язиком уздовж мого.

Нарешті.

Я отримала це. Я більше не буду іронічно фиркати при описах того, як жінки в романах розсипаються на частинки від найменшого дотику. Цікаво, які звуки я видавала б, якби колись змусила цього чоловіка роздягнутися?

Жар розпалює мій рот і горло, тече крізь мої тремтливі груди вниз до центру живота. Мільйон разів я уявляла цю мить, але мій мозок — некреативне розчарування, якщо пригадати минуле, бо це — вище моїх благань. Ендрю на смак як м’ята й шоколад, пахне димом від дерева у каміні, а на дотик — як сонячне світло. Якби ви помістили всі мої улюблені речі в машину Віллі Вонки, я переконана, що вийшла б цукерка «Ендрю Голліс». Це все, що я можу уявити, аби не притиснутись стегнами до його стегон і не стягнути з нього фланелеву сорочку.

— Ти ніби от-от загарчиш, — вже сам гарчить він.

Я ніколи не знала його з такого боку, але це схоже на те, ніби перед тобою відкрили мерехтливий тьмяно освітлений коридор. Дорогоцінні камені вишикувались на підлозі. Золото блимає на стінах. «Подивімось, до чого це приведе», — говорить голос у голові. На мить я впадаю в паніку, подумавши, що це — неправильний шлях. Що цілувати Ендрю в шафі — не те, що я мала б робити.

Але потім він схиляється, ущипнувши мене за підборіддя, і нерішучість розчиняється.

— Я хочу гарчати, — визнаю.

— Хто б міг подумати, що Мейлін Джонс виявиться абсолютно, чорт забирай, нестримною, — задумливо говорить він сам до себе, цілуючи мою шию.

— Точно не я.

Його рука хапає мене за стегно й ковзає вгору до талії, зупинившись подалі від грудей.

— Так довго ти була лише дитиною, — каже він. — А кілька років тому стрімко виросла.

Мені бракує слів. Натомість я просто тягнусь, пробігаючи пальцем по його шиї до ключиці.