Різдвяні кружляння

Коли вся наша компанія не переповнює хижку, хлопці родини Голлісів насправді не мусять ночувати в підвалі; нагорі є чотири спальні плюс горище. Тепер же тато спить у кабінеті, а мама — в кімнаті Тео. Простір, де сплять Кайл з Аароном, належить Ендрю.

Моє серце гуркоче, і я штовхаю двері, аж раптом мене вражає інтенсивний запах Ендрю. Ліза ставить свічки в кожну кімнату, але в той час, як вони з Рікі віддають перевагу лаванді, а Тео отримує сандал, евкаліпт спеціально призначений для її старшого сина. Поряд із ним також чути чисті нотки свіжої білизни та відчуття його присутності всюди, яке ні з чим не переплутаєш. Щойно я заходжу, кімната стає напруженою, ніби стіни й меблі сором’язливо вказують на шафу й змовницьки шикають: «Він у ній».

До того ж світло увімкнене — ще одна підказка. Кайл — прихильник заощадження енергії, але Ендрю не хотів би, аби двійнята копирсалися в пітьмі.

Довго топчуся посеред кімнати, щоб зробити глибокий заспокійливий вдих. Сотню разів ми грали в цю гру і не раз примудрялися опинятись разом, ховаючись.

Дверцята шафи тріщать, коли я прочиняю їх.

Ендрю прикрив руками очі, кліпаючи проти яскравого світла.

— А ти не барилася.

— Навіть уяву напружувати не довелось, — я стаю поряд із ним, і маленька шафа стискається до розміру коробки для взуття, а наша близькість мене вражає.

— Куди пішли двійнята? — розпитує Ендрю.

— Вниз. У їдальню.

Він нічого не відповідає, але я відчуваю, як він ворушиться поряд зі мною. Мене одразу ж проймає глибокий болісний тиск близькості.

— Отже… Тобі важко відмовлятися від цієї кімнати на Різдво? — нарешті запитую.

Я ледве можу бачити його, бо єдине світло, з яким ми маємо справу, — це крихітна смужка, що підсвічує нас знизу, відважно простягаючись з-під дверей. Проте я все ще можу розгледіти, як він махає рукою:

— Я більше не проводжу тут багато часу. Крім того, можу спати будь-де.

Це правда. У дитинстві Ендрю славився вмінням засинати за столом прямо після пишної вечері.

— Тоді навіщо ти йдеш до плавучого будинку?

— Бо є щось інфантильне в тому, щоб спати на двоярусному ліжку в підвалі, — каже він. — Знаю, це здається божевіллям, але я просто не міг би робити це ще один рік.

— Для мене це радше атмосфера літнього табору, але я розумію, що це — твоя червона кнопка.

— Так і є.

Я думаю про холодний темний порожній простір плавучого будинку і здригаюся.

— А тобі не страшно спати там самому?

Ендрю сміється і злегка притуляється до мене:

— Що завдасть мені там шкоди, Мейзі? Привид? Перевертень?

— Я більше думала про душевнохворого серійного вбивцю, що тиняється на волі, — він сміється з цього. — Тоді що тебе лякає? — запитую. — Нічого?

— Я закохався в роботу з музикою після перегляду фільмів «Гелловін», «Сяйво» та «Повернення живих мерців»[31], — зізнається Ендрю, і я чую його милу горду усмішку. — Я переглядаю подібні фільми, щоб розслабитися.

Парадоксальний чоловік, який обожнює горор.

— Який твій улюблений фільм жахів?

Він регоче, глибоко й хрипло:

— Це — коронна фраза вбивці з «Крику»[32].

— Яка ж це?

— Буквально всі знають її, Мейзі.

Тепер моя черга сміятися:

— Кажу тобі, я не можу дивитись ніякі жахи, навіть комедійні, — обережно штовхаю його ліктем у пітьмі. — Але справді, який твій улюблений?

— За звуки? — уточнює він, і я стенаю плечима.

— Припустімо, так.

— Мабуть, «Тихе місце»[33]. А ще дужче люблю «Мовчання ягнят»[34].

Збудження пробігає моєю шкірою.

— Ми дивилися його разом. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, як ти не дозволяла мені відсунутись далі, ніж на один фут від свого дивана, а потім мені ще довелось перевірити, чи нікого немає під твоїм ліжком у підвалі.

— Слухай, — сміюся, — я — боягузка. Завжди віддаватиму перевагу поцілункам над убивствами.

Я відчуваю, як він спирається головою на стіну, видихає так, ніби його переповнюють думки. Намагаюсь не уявляти, як облизую його адамове яблуко.

— З тобою все гаразд? — злегка торкаюсь його плеча своїм.

Відчуваю, як він повертається й дивиться на мене:

— Гаразд.

— І все?

— Може, задумався.

У моїй крові вирує шторм, і я з гумором відкидаю нервування:

— Про те, як я вічно вважатиму тебе нормальним цілувальником? — жартую.

Цього разу його сміх — нерішучий. Навіть у темряві в повітрі чути шипіння. Намагаюсь розгледіти риси його підборіддя, прихованого тінню, але це не допомагає, бо воно таке солодке та кутасте. Опускаю очі на його шию, яка має ту ж саму проблему. Нарешті мій погляд падає на його передпліччя, відкриті світлу. Він загорнутий у фланелеву сорочку, і вони — м’язисті, злегка прикриті волоссям, і навіть більш неймовірні, ніж шия. Хочу вгризтися в них зубами.

— Цей рік був такий дивний, — тихо промовляє він. — Тео будує будинок. Мама з татом говорять про вихід на пенсію. Усі, здається, знають, куди рухатися, і… — він замовкає. — Я люблю свою роботу, але у мене є це неспокійне відчуття, що поза нею існує щось більше. Більше життя, більше пригод. Більше, ніж лише кілька побачень на місяць.

Моє серце стискається.

— Мені знайоме це відчуття.