Різдвяні кружляння

— Чуваки, — він показує вгору, — ви двоє стоїте під омелою.

Ми з Ендрю одночасно здіймаємо голови на арку дверей. Майлз має рацію. Святковий пагін тепер висить на червоній стрічці, пришпиленій до стелі.

— Не знала, що вона тут, — захищаюся.

— І я не знав, — Ендрю опускає на мене погляд, і хай навіть його губи не усміхаються, проте очі радіють. Хіба годинник зупинився? Схоже на те. Усі рази, коли я уявляла, як спокушаю Ендрю під омелою, фантазія ніколи не включала й половини наших шанованих сімей як глядачів.

— Вам би краще відійти на один крок назад, — хрипить Тео, але важко сприймати серйозно цю злість, коли на ньому вдягнений мамин фартух із місіс Клаус. — Ви насправді не змушені цілуватися.

А я думаю інакше. Давайте не ламатимемо правило.

Ендрю нервово гигоче, але його погляд прикипів до мого. Повільно він нахиляється. Його губи — о Боже, ці ідеальні губи — приземляються на мої в найчистішому поцілунку за всі часи. Ендрю вирівнюється, і я зосереджуюсь на тому, щоб тримати спину прямо, аби не припасти до нього за більшим.

Це було ідеально, але практично нічого. Тривало ледве стільки ж, скільки й удар мого збудженого серця.

Поряд блимає спалах, за ним бурмотить Ліза:

— Дідько. Пропустила.

Майлз кепкує:

— Хіба ж це поцілунок?

Я тут же жалкую про всі ті рази, коли називала свого брата ідіотом; очевидно, він — справжній пророк з емоційним інтелектом Йоди[30].

— Народ, усе гаразд, — сяє Тео.

Але тепер ми у власній маленькій бульбашці. Ендрю хихоче:

— Він має рацію. Який же це поцілунок?

Ендрю. Поцілував мене. У губи. Я знизую плечима в удаваній байдужості, стишуючи голос:

— Він був нормальний.

— Чесне слово, — шепоче він, — я планував, що мій перший поцілунок буде кращим за «нормальний».

— Гаразд, що ж, — кажу я, і серце підстрибує до горла. — Спробуй ще раз.

Він вигинає брову, очі впиваються в мої губи та підіймаються знов.

— Ти поцілуєш її? — верещить Захарія в коридорі.

Ми повертаємось і бачимо щонайменше шість пар очей, які спостерігають за нами з напругою, що вібрує, і кожна клітинка мого тіла скривджено стогне. Хор голосів ламається навколо нас.

Кайл сміється:

— Гадаю, перервати поцілунок під омелою — негарна прикмета.

— Боже, вони ж такі молоді, — сценічно шепоче Аарон. — Хочу стати знов таким же юним. Цілуватися під омелою. Не спати до третьої ранку. Зав’язувати шнурки й не задихатися.

— Вони не цілувалися, — насміхається тато, а потім додає з меншою впевненістю: — Адже так?

Ще раз, за що я обожнюю свою сім’ю? Навіть якби Ендрю мав намір поцілувати мене знову, момент зупинило б кілька славнозвісних галонів крижаної води.

— Отже, — говорить Ендрю, відходячи на крок і ковзаючи рукою в задню кишеню. — Сардинки?

— Звісно, — набираюсь ентузіазму. — Зробімо це.

Сардинки — улюблена гра Захарії та найменш улюблена забавка Кеннеді, але вона погоджується пограти в неї, коли він просить, бо одного разу заявила всім нам за вечерею: «Не люблю стояти близько до людей, але я не проти постовбичити поряд з будь-ким із вас».

Аарон устав і прикинувся, ніби йому щось потрапило в око, тож міг поплакати від щастя так, щоб вона не бачила.

Захарія пояснює Лізі, як грати в сардинки, намагаючись переконати її зіграти. Удачі тобі, дитя.

Ліза чухає носа.

— Отже, ми всі збираємось у маленькому місці разом та ховаємося?

— Ховається один із нас, — каже Кеннеді своїм дитячим голоском, — а коли хтось його знаходить, то вони притуляються одне до одного.

Захарія виконує швидку танцювальну комбінацію з ударом карате, і один з його черевиків летить геть.

— Останній, хто знайде сардинок — останній переможець!

— Останній програє, — виправляє Кеннеді. — Татко й татусь називають це останнім переможцем, але насправді останній переможець — це той, хто програв.

Захарія здвигає плечима:

— Люблю перемагати.

Я помічаю, що Кеннеді зібралася сперечатися, але зрештою вона просто повертається до Лізи:

— Ти зіграєш? Ендрю перший ховається.

Та, очевидно, задоволена, що ми з її сином дали їй шанс утекти. Можливо, вона знову пересуне омелу.

— Думаю, я подивлюся, чи не потребує Еліс моєї допомоги з вечерею.

— Тео з Майлзом готують.

— То, може, їм допомогти?

— Мамо, — ніжно підморгує Ендрю.

Вона сміється.

— Гаразд. Піду знайду Еліс.

Він повертається до двійнят:

— Хто готовий?

Дві маленькі ручки злітають догори.

— Тоді гаразд. Заплющуйте очі, рахуйте до п’ятдесяти, — він дивиться на мене. — І Мей…

— Що?

— Не підглядати, — його зіниці звабливо сяють, і мої жіночні частини тіла підіймають білий прапор, здавшись.

— І не подумаю, — прикривши пальцями очі, я починаю рахувати поряд із малечею в такт крокам Ендрю, що віддаляються.

— Один… два… три…

— Двадцять чотири… двадцять п’ять… двадцять шість…

— Сорок вісім… сорок дев’ять… п’ятдесят.

— Готовий чи ні, ми йдемо, — горланить Захарія.

Діти розсипаються врізнобіч: Захарія мчить коридором в напрямку кухні й підвалу, Кеннеді — в темну їдальню. Я бреду нагору. У мене є чудова підозра, куди подівся Ендрю.