Різдвяні кружляння

— Зажди, мені треба попрацювати над своїми формами, — всі сміються, бо Кайл — суцільні м’язи та сухожилля, тож Аарон перепрошує поцілунком.

Цей момент такий простий та милий. На мить я дивлюсь убік та помічаю, як мама з татом обмінюються тямущими поглядами. Тато притискає підборіддя до грудей, плечі тремтять.

— Гаразд, — показую на них. — Що тут відбувається?

— Коли я тільки-но завагітніла тобою, — з придушеним сміхом пояснює мама, — то спитала твого тата, чи я вже маю вигляд вагітної, а він сказав: «Ні, але схоже, що ти дозволяєш собі трішки зайвого».

Тато прикриває очі.

— Щойно слова злетіли з язика, мені хотілося затягнути їх назад.

— Можна подумати, чоловік, який заробляє на життя тим, що взаємодіє з вагітними жінками, розумніший, — дражниться Рікі, а потім раптово зіщулюється під косим поглядом своєї дружини. — О ні.

Ліза з обвинуваченням тицяє на нього пальцем:

— Пам’ятаєш, як я почала займатися гончарством посеред ночі в університеті?

Рікі зісковзує зі стільця, присоромлено захихотівши:

— Так.

Вона повертається до решти:

— Я сказала йому, що почуваюся такою старою та непривабливою серед усіх цих молодих дівчат із коледжу, а він мовив: «Усе гаразд, мила, я й такою тебе кохаю».

Усі регочуть, а Тео стогне:

— Тату, ні.

Рікі повертається до свого сина:

— Жартуєш? Тобі днями зателефонувала дівчина, а ти не міг пригадати, хто вона така.

— Я не… — починає Тео, проте Рікі підіймає руки.

— Коли ми зібралися на День подяки, що ти ховав у шафі, поки бабуся не пішла?

Ми з Ендрю завмираємо.

Тео заплющує очі, прикинувшись спантеличеним.

— Жінку.

— Жінку, — повторює Рікі, — яка просто сиділа у твоїй шафі в очікуванні, поки ми закінчимо трапезу, — над столом зринає здивований сміх, але всередині я почуваюсь так, ніби спіймала найбільшу у світі кулю. — Тео, зізнайся: ти не очікував такого лайна, тож не готовий гідно відповісти мені на це.

— Навушники, — бурмоче Аарон двійнятам, які з запізненням ляскають долоньками по вухах.

Майлз — останній, хто закінчує сміятися з усього цього, і Тео повертається до нього й дражниться:

— Принаймні я повеселився, бро.

Слід віддати належне моєму братові: його це анітрішки не сколихнуло:

— Мені сімнадцять. Я теж маю ховати людей у шафі?

— Ні, — заперечують мама з татом в один голос.

— Щось Мей з Ендрю притихли, — муркоче Ліза.

Уся кімната замовкає, кожен погляд перекидається в наш бік. Я відриваю погляд від нарізання спагеті на менші колодки й усвідомлюю, що Ендрю дивиться так, ніби хоче сказати: «Хто? Я?».

— Пробачте, що? — говорить він, жуючи салат.

— А, та ми просто говорили про те, які ж ви бездоганні, — каже тато, а мама видається беззаперечно гордою.

— Ці двоє точно не переховують свій поклик плоті у спальнях, — дорікає Тео Рікі.

Поки я намагаюсь проковтнути порцію липкої локшини, Ендрю наколює на виделку латук, говорячи:

— Технічно це правда.

— Щоб це сталося, Мей довелось би ходити на побачення, — зауважує Майлз, а я спантеличено кліпаю на нього.

— Твою сестру не цікавлять «поклики плоті», — каже тато, піднісши спагеті до рота, перш ніж замислитись.

Мій брат з огидою відкидає виделку:

— Може, досить говорити фразу «поклики плоті»?

Я відчуваю, як під столом нога Ендрю накриває мою, і раптом стаю дуже-дуже зацікавленою складом соусу, тож кидаю необережно:

— Він такий унікальний, Тео. Як ти приготував його?

Здобувши похвалу, він щасливо щебече про смаження м’яса, висипання консервованих томатів, пошук сушених трав у коморі. Розмова продовжується, і мені майже вдається на неї перемкнутися… що добре, бо всю мою енергію забирає намагання не фокусуватись на кожному рухові Ендрю, який сидить поряд. Інакше б я не змогла про щось говорити.

Гадаю, він спеціально треться об мене ліктем, але важко знати напевно, бо він — шульга, а я — ні. Але потім я думаю про руки, пальці і те, як вони схопили мою ногу, закинули на стегно, про тіло, яке на мене навалилося.

Я думаю про те, як ці руки ковзають під моєю футболкою по ребрах угору. Про те, як ці пальці розстібають ґудзик моїх джинсів, тягнуть униз застібку. Думаю про те, як цей рот захекано спускається моїм тілом, по моїх…

— Мей? — голос мами здіймається над галасом.

— Га? — підіймаю погляд, знов усвідомлюючи, що всі дивляться на мене. Очевидно, я пропустила пряме запитання.

Її чолом пролягла борозна.

— З тобою все гаразд, мила?

З жахом я усвідомлюю, що все моє обличчя та шия розпашіли.

— Ага, пробачте, просто вечерю пережовувала.

Тео спирається на лікті:

— Я назвав Професора Плама[35], а ти й оком не зморгнула.

— А, — махаю виделкою, — гратиму за того, хто залишиться.

Відчуваю, як брижі шоку котяться навколо стола. Я некваплива в деяких речах, це правда, але не щодо Професора Плама. Як будь-яка жінка двадцяти шести років, що поважає себе, я сприймаю свого персонажа в «Доказі» дуже серйозно.

І все ж.

— У чому річ, народе? — запитую. — Іноді маленькі зміни не завадять.

* * *