Різдвяні кружляння

Знайте, що Полковник Мастерд переміг «Доказ» цього вечора, а Професор Плам уже пішов у ліжко, надувшись через те, що я не тільки прихопила чари удачі разом із новим персонажем, а й з тієї причини, що Професор Плам сам по собі був убивцею з мотузкою в консерваторії. Не думаю, що Тео сподобався мій переможний танець, але Ендрю точно в захваті.

Ми з ним збираємо гральні фішки у вітальні, поки всі решта вештаються по своїх кутках — спальні для дорослих, підвал — для діторослих, і лишаємось тільки ми. Стоїмо разом із вогнем, що обертається на попіл, і пристрасть усередині палахкотить в очікуванні того, що ж буде далі.

Принаймні я про це думаю. Моя втома нікуди не поділася, як і намір спуститися в підвал. Та значно більше місця в мені займає бажання цілуватися.

Злегка кивнувши, Ендрю проводжає мене на кухню, де, я думаю, ми обоє плануємо вислизнути на вулицю в плавучий будинок, але натомість знаходимо там раковину, повну брудного посуду.

— Ох, точно, — мрії про неминуче зривання фланелевої сорочки з верхньої частини його тіла помирають сумною тихою смертю. — Я пообіцяла, що ми цим займемося.

Ендрю закочує рукава й з удаваним роздратуванням підморгує мені:

— «Допомагаймо більше», — сказала вона. «Нам треба вирости», — говорила вона.

Зареготавши, я ставлю свою майже повну склянку сидру поряд із ним на мийку й повертаюсь, аби зібрати зі столу розкидані тарілки.

— Пробач.

— Пияка з тебе і справді ніяка, — спостерігає він за мною, виливаючи вміст склянки в раковину й поміщаючи її в посудомийку.

— Знаю, — я дивлюсь, як він закриває машину, а потім миє руки в раковині. — Та й із тебе теж.

Ендрю усміхається мені через плече:

— Коли я п’яний, то приймаю імпульсивні рішення. Наприклад, мене відділяє лише два напої від того, аби набити на тілі цитату з непристойної пісні.

Це смішить мене, і я прикриваю долонею рота, аби регіт не відлунював кімнатою. Останнє, чого я хочу, — щоб Майлз і Тео піднялись нагору й приєдналися до нас.

— Тобто буде не папуга?

Він здригається всім тілом і затикає одну половину раковини, аби наповнити її мильною теплою водою.

— Невже єдине, повз що я не можу пройти, це — папуга?

Знизую плечима, прикусивши губу:

— Чому не він?

— Крутий папуга на твоїй руці чи спині? Можливо, — склавши пальці в пістолет, він показує на свою промежину. — Але папугу — сюди? Прямо поряд із членом? Навіщо?

Я б відповіла, але частину мого мозку, що генерує слова, добряче підсмажило. Щойно Ендрю подивиться на мене, він зможе побачити все це на моєму обличчі.

— Леді, я збентежив вас?

— Трішки, — я тягнуся по кухонний рушник, намірившись витирати посуд, який, як я припускаю, Ендрю зібрався мити, але він робить два кроки до мене й бере рукою моє обличчя.

— У тебе такий вираз, ніби ти не впевнена, що все відбувається насправді.

— Яке жахливо точне судження.

Усміхнувшись, Ендрю торкається моїх губ своїми.

— Нам треба розібратися з посудом, — бурмочу йому прямісінько в його рот.

— Зробімо це вранці, — муркоче він.

— Ми не захочемо цим займатися зранку.

Ущипнувши мене за нижню губу, він стогне й відвертається:

— Добре. Це логічно.

Ендрю прямує до старого магнітофона Рікі на мийці й ставить касету, натискає тріскучу кнопку «Play». Сем Кук лине з маленьких колонок достатньо тихо, і я цілком впевнена, що його не чути ні внизу, ні вгорі, а якщо й чути, — це ж Сем Кук, а не Оззі Озборн; ми цілком можемо переконатися, що лишилися самі.

«Не знаю багато про історію…»

Ендрю тихо співає, поки миє посуд, і перші кілька разів, коли він дає мені щось витерти, то кокетливо усміхається, але потім ми впадаємо в тихий ритм після кількох хвилин; друзі всього життя й новозакохані — ідеальна комбінація.

Він ополіскує своє улюблене горня з єдинорогом і дає мені витерти.

— Хочеш почути історію про нього? — питаю.

— Чорт забирай, так.

— Коли я розмальовувала його, то написала «Мей плюс Ендрю» білим кольором, а потім зафарбувала все рожевим.

Він глипає на мене, бере посудину назад і починає крутити.

— Брешеш.

— Зовсім ні.

Підносить до світла й мружиться:

— О Господи, ось тут!

Ми разом схиляємося, й він показує, обводячи літери вказівним пальцем. Його правда. Горбисті форми слів ледь видимі під густою фарбою.

— Я знав, що це не просто так моє улюблене горня.

Сміюся:

— Так тупо.

— Та ні, Мей, це — неймовірно, — він перехиляється й цілує мене в щоку. — Гадаю, ти не жартувала, — каже він, — про свою закоханість.

— Звісно, що не жартувала, — коли я дивлюсь на нього, він знов нахиляється, треться губами об мій рот.

«І якби вона могла бути з тобою…»

Ми знов повертаємось до ритму з посудом, і я не усвідомлюю, що ми пересунулись так, що торкаємось одне одного, аж поки його рука ковзає по моїй, коли він тягнеться в раковину помити останню тарілку, але врешті наші погляди перетинаються. Я закохана в нього по самі вуха. Це все, чого я колись хотіла: бути тут, саме з ним — і хай ми не «разом» у певному сенсі слова, але стали беззаперечно дечим більшим, ніж просто друзями.