Різдвяні кружляння

Він стягує предмет і віддає Майлзу, якось спромігшись повернути мене в процесі, щоб я могла дивитись на Майлза і все ще стояти перед Ендрю. Прикриваючи його. Пам’ятаю, на ньому — спортивки, і його нижню чутливу частину тіла було б важко приховати.

Майлз вивчає предмет у руці.

— Ви шукали це… керамічне сомбреро?

Почувши братові слова, я нарешті звертаю увагу на те, що дав йому Ендрю. Старовинна тарілка для чипсів і сальси. Абсолютно вкрита пилом. Я не бачила її щонайменше десять років.

— Ага, Мей трохи зголодніла.

Ендрю обережно щипає мене за талію, коли я не одразу підігрую йому.

— Так, саме так!

— Ти не можеш поїсти чипси з сальсою з нормальної миски?

«Майлзе, відчепись уже!»

— Може, мені хотілося свята! — намагаюся підтримати розмову.

Він здивовано кліпає та корчить гримасу:

— Ти вся червона.

— Та невже?

— Хіба? — запитує Ендрю зі стриманим сміхом, коли повертається до полиць. — Я прихоплю чипси, Мейзі.

Нас застукали. О Господи, бідолашний Майлз. Спершу хлопець, на смак як кетчуп, тепер це.

Коли я виходжу з комори, Майлз тягне мене вбік.

— Ви там що, лизалися?

— Звісно, ні! — серйозно, це вже образливо. Чом би моєму братові просто не оглянути кімнату й не вийти? — Ми мили посуд, і мені закортіло перекусити. Вертайся в ліжко.

Востаннє скептично оглянувши комору, Майлз бере чашку води й човгає вниз до підвалу.

Переконавшись, що він пішов, я озираюсь на Ендрю, який поправляє спортивки й шкіриться на мене:

— Що ж, ніяково вийшло.

— Найніяковіша ситуація, яка колись виникала.

У його виразі є щось нове: ніби підняли завісу, за якою відкрилася наступна фаза наших нічних пригод.

— Ох, — показую на нього пальцем та усміхаюся: — Відчуваю зміну.

Він змовницьки схиляється:

— Я тут подумав…

— Це небезпечно робити.

— …що замість того, аби сидіти в кухні й чекати, поки нас застукають двійнята, чи не хотіла б леді супроводити мене до плавучого будинку та скласти компанію за чарочкою спиртного перед сном?

— Під чарочкою перед сном, — уточнюю пошепки, — ти маєш на увазі поцілунки голяка?

Він багатозначно киває:

— Правильно. І в інтересах прозорості я маю сказати тобі, що в мене пити нічого.

Я прикидаюся, що роздумую над цим, але всередині роблю тисячі сальто назад.

— Я хочу піти, але за однієї умови.

Раптом його вираз змінюється.

— Ми не мусимо робити щось, чого ти не…

— Потім ти приведеш мене назад, — стиха перериваю. — Жодним чином ми не переживемо інквізицію наших матерів, якщо мене застануть сплячу там, але я не хочу вертатися сама.

В його очах сяє проблиск.

— Згадала «Мовчання ягнят»?

— Сто відсотків.

Розділ дев’ятнадцятий

На вулиці небо перетворилось на глибоку океанську блакить, переповнену крихітними блискучими срібними рибинами. Повітря таке колюче, що мені доводиться кілька разів глибоко вдихнути, аби тіло звикло, а з легень вивітрився сухий дух будинку. Два кроки від задніх дверей, і долоня Ендрю накриває мою, пальці переплітаються з моїми так, ніби він робив це вже тисячу разів.

— Ніколи не бачила такого неба вдома, — зізнаюся.

— Я забуваю, як сильно люблю його, аж поки не опиняюсь надворі вночі, й тоді я такий «о, так, важко було б від цього відмовитись».

З грудей виривається крихітний придушений звук, і я перетворюю його на кашель.

— Може, спробуй вмовити батьків не продавати хижку?

Його мовчазна пауза говорить мені, що він, імовірно, цього не зробить.

— Знаєш, хай роблять те, що вважають за краще.

Вільною рукою пригладжую своє волосся. Пасма, що вибиваються, знов і знов лізуть в обличчя, і я пальцями намагаюсь їх забрати.

— У тебе так багато волосся, — тихо каже Ендрю. — Воно таке гарне.

— Це — мій біль. Бачив би ти мої гребінці, — темно-каштановою шевелюрою я вдалася в маму, але густота дісталася від татової лінії.

— Подумай про всі пташині гнізда, які ти допомогла тут звити, — жартує Ендрю.

Я сміюся, проте коли ми рухаємось у темряві крізь сніг, який світиться блакитним і є таким замерзлим, що ми можемо йти ним і не провалюватися, страх вражає мене, мов крижана брила.

— Я хочу дещо сказати, — починаю, — перш ніж ми зайдемо до плавучого будинку. Хай це звучить дивно чи неправильно — будь ласка, не припиняй спілкуватися зі мною. Обіцяю, все буде в порядку, якщо ти вирішиш, що не хочеш, але не ігноруй мене.

— Ти справді думаєш, що я б таке зробив?

Взагалі ні. Навіть уявити не можу.

— Твоя правда.

— І чому ти припускаєш, що з нас двох саме я зміню свою думку?

— Я просто намагаюся вберегти нас і наші родини. Нам так добре, але я знаю, що це — не маленьке діло.

Він схиляється, коли я говорю це, треться ротом об мої губи. Це схоже на наступне речення розмови, тільки не сказане. Щось на кшталт «довірся мені, гаразд?».