Читаем Різдвяні кружляння полностью

Різдвяні кружляння

Це по-справжньому мене смішить:

— Я — гарна?

— Ну, тобто, не романтично чи сексуально, — додає він, фиркаючи від найменшого дискомфорту. — Та й звідки мені знати?! Я мав на увазі душу.

— Про що ти говориш? — добре, що я лежу.

— Гаразд, поганий вибір. Я хочу сказати, що ти — гарна людина, — він повертається й дивиться прямо на мене. Ми так близько. — Ти обожнюєш бути тут, обожнюєш кожного з нас за те, ким ми є. Ти, можна сказати, найщиріша й найменш осудлива людина, яку я знаю.

— Я не…

— Ти поїхала з дому, коли твої батьки розлучилися, — він перекочується на бік, — полюбила свою гидотну квартиру й кинула її через те, що була потрібна родині. Ти піклувалася про Майлза, була поряд зі своєю мамою.

Я кусаю губу, сяючи від його компліментів.

— Пам’ятаєш, як зводилися ті корпоративні будинки за нами? — запитує Ендрю. — Ти засмутилася, бо тато любив спостерігати за деревами, п’ючи каву вранці, а ще хвилювалася, що оленям ніде ховатися. Тео ж просто радів, що йому доведеться згрібати менше листя.

Мій сміх пробивається крізь туман почуттів. Це — найбільша зрада, яку я могла б уявити. Водночас неймовірно ніжна й така ніякова.

— Ну ти й вигадав. Я ніколи не кохала Тео. Але пробач, якщо мої слова все ускладнили.

Ендрю простягає руку й чухає щоку, а мені важко відвести погляд. Я ніколи ще не опинялася так близько до нього. Він має легку щетину, але вона видається м’якою. Я можу виокремити принаймні чотири різних відтінки зеленого в його очах. Коли він облизує губи, мій пульс прискорюється.

— Гадаю, саме це я й маю на увазі. Якби я знав, що це було… — Ендрю замовкає і, здається, пережовує слова. Тим часом мій мозок — ядерний реактор, що плавиться. Якби він знав, що це було що? — Насправді я завжди тебе обожнював, — починає знову. — Ти — одна з небагатьох людей у моєму житті, з якими я сподіваюся залишатися близьким вічність, і я не хотів, щоб усе пішло шкереберть після ялинкової ферми, — він дивиться на мене ясними очима. — Я був не певен, чи відповів так, як слід було. Твої слова неабияк мене здивували.

— Усе гаразд. Я й сама від себе не очікувала.

Ендрю шкіриться:

— Однак тобі знадобилося багато хоробрості, щоб сказати про свої почуття, і я просто хотів, аби ти знала, — він жестом показує між нами. — Я не бажаю, аби це змінилося.

Я точно знаю, що він має на увазі — ми залишимось тими, ким і були завжди — і, звісно, вдячна за це.

Але навіть якщо я ніколи — крім диких снів — не уявляла, що він розділить мою пристрасть, саме ці слова найбільше скидаються на відмову. Тобто, звичайно, загальною метою того, що я сказала йому, було те, щоб нічого не лишилося як раніше.

— Поїхали далі, — кажу, спершись на лікті.

Ендрю регоче:

— Гаразд, слушна думка.

— Уяви, що можеш помандрувати будь-де. Куди б ти вирушив?

Ендрю навіть не роздумує:

— У Будапешт. А ти?

— Крім цього місця?

Вертить очима:

— Так, крім цього місця.

— Гаразд, добре, — я подумки гортаю картинки поштових листівок із різноманітних країн, відчуваючи натхнення від власної гри. — Уявлення не маю. Може, на Гаваї.

— Ти можеш вибирати будь-який куточок з усього світу, і все одно полетиш на Гаваї?

— А що з ними не так?

Він стенає плечима:

— Але це так просто. Як щодо Таїті? Майорки?

— Згодна, звучить краще.

Ендрю сміється:

— Гаразд, вирішено. З таким підходом я керуватиму всіма нашими майбутніми мандрами.

Ці слова важко осідають між нами, і ми обоє замовкаємо.

— Я все перевернув шкереберть, — нарешті визнає Ендрю, вишкірившись до мене.

Вибухаю від реготу, відчуваючи полегшення, що цього разу не моя черга таке говорити.

— Точно.

Сміх розсіюється, й мовчання поглинає нас. Я не вмію читати настрої. Я сказала йому, що відчуваю, давши Ендрю шанс відповісти взаємністю, але він цього не зробив. І все ще… між нами квітне дивне порозуміння.

— Гаразд, у мене є ідея, — каже він. — Не говорімо п’ять хвилин. Просто дивитимемось разом на ялинку.

— І сподіватимемось, що наші обличчя не з’їдять білки.

Він знову регоче, а потім витирає обличчя рукою, грайливо говорячи:

— Боже. Чому ти не можеш побути серйозною? — чухає очі. — Гаразд. П’ять хвилин.

Я повторюю за ним та дивлюсь на ялинку:

— П’ять хвилин.

Ідея дивна, але геніальна. Вона стримує мене від роздумів про те, що сказати, і це добре, бо мій розум — нескінченний порожній аркуш нічого.

Перші тридцять секунд я відчуваю, ніби тону в навколишніх звуках кімнати й контрастній тиші між нами. Але потім манірна усвідомленість розвіюється, і я можу сфокусуватися на вогниках, на золотому орнаменті праворуч, ламінованих фотографіях малих Тео з Ендрю, що висять на гіллі поряд. Я можу зосередитись на його теплій простій присутності поряд зі мною. Ендрю простягнув руку вздовж моєї, і ми просто лежимо ось так, дихаючи удвох.

У нього бурчить живіт, і це змушує мене гиготіти, а він сичить на мене. Я повертаюсь і дивлюся на Ендрю, а він уже витріщається на мене і з мерехтінням в очах підносить палець до губ та шепоче:

— Ніяких розмов. Я просто хочу побути під ялинкою разом із тобою.