Різдвяні кружляння

Причовгавши до ялинки, я прослизаю під нею та лягаю на спину так, щоб дивитися вгору через шишкуваті гілки. Переді мною — калейдоскоп кольорів і текстур: гладенькі світлові лампочки, колючі соснові голки. Прикраси зі скла та шовку, гостроверхі металеві зірки. Маленький дерев’яний барабанщик, якого Тео подарував Рікі майже двадцять років тому. Витинанки з ламінованого паперу у вигляді відбитків наших долонь, зроблені в початковій школі. Саморобні керамічні балабушки, що мали би бути свинями, коровами чи собаками. Ніщо не пасує одне до одного; тут немає тематики. Але в цій ялинці стільки любові, стільки історії.

Поряд чиясь тінь закриває тепло й світло вогню, а потім і собі влягається під ялинкою. Повернувши голову, я заглядаю в мерехтливі очі Ендрю.

Моє серце тріпоче. Після ялинкової ферми я не була впевнена, чи триматиме він дистанцію.

— Схоже, це гарна ідея, — повертає він обличчя до гілок. Його профіль освітлений блакитним і жовтим, червоним і зеленим. Кілька вогників складаються в миготливі візерунки, які крізь прикраси падають Ендрю на щоки. — І пахне гарно.

— Симпатична, еге ж? — я трохи пересуваюся, глибше ховаючись під гілляччям. Цікаво, який вигляд ми маємо збоку: дві пари ніг, що стирчать з-під ялинки, ніби Лиха Відьма Сходу прокралася в будинок Дороті[23]. — Гарне місце для роздумів.

— І про що ж ти думала? — запитує Ендрю.

— Про те, як сильно мені подобається це дерево.

Зі здивованим поглядом він тягнеться й проводить великим пальцем по моїй щоці. Електрична іскра пробігає моєю шкірою, щойно він відводить руку, і цілу мить я намагаюся зосередитись на пальці, який він мені показує.

— Крапля води, — говорить.

— А.

— Певно, впала з дерева.

Сміюся.

— Ти знову говориш, що в мене проблеми зі зволоженням?

Ендрю кліпає, а потім і собі вибухає реготом.

— Що?

От дідько. Не цього разу. Це сталося раніше. Цей Ендрю не в темі.

— Ти нічого не чув.

Його очі захоплено сяють.

— Ти справді сказала, що в тебе проблема зі зволоженням?

— Ні, — я ладна крізь землю провалитися. — Так, — прикушую губу, намагаючись не реготати. — Забий. Проїхали.

Ендрю скидається на кота, який хотів би ще трішки погратися з мишкою, але натомість злегка знизує плечима, грайливо наспівуючи:

— Гаразд.

Ендрю звертає увагу на гілля над собою та промовляє старечим голосом:

— Мейзі?

— Що, Мендрю?

— Знаєш, що спало мені на думку?

— Що ж спало тобі на думку?

— Ми принесли цю ялину години дві тому. Що як у ній досі живе білка?

Ми переглядаємось, широко розплющивши очі, й горланимо в один голос:

— А-а-а-а!

Я абсолютно забула про телефон у кишені, поки він не починає вібрувати, перериваючи наш регіт. У цілому світі не існує нікого, з ким мені було би треба говорити прямо зараз, хто не був би в цій кімнаті зі мною, тож я не звертаю уваги. Але телефон тут же гудить знову.

— У тебе зад вібрує, — помічає Ендрю.

— Якщо це бос мені відповідає, то краще випити чогось міцнішого за газовану воду.

Дістаю телефон із кишені. Це не Неда, на щастя; повідомлення від Тео.

Ні розділових знаків, ні контексту. Просто Тео, що пише, як підліток.

Я усвідомлюю, що Ендрю читає через моє плече, коли він пирскає носом:

— Бачиш?

Почуваюсь огидно.

— Що бачу?

Він киває та телефон.

— Ти не провела час із ним, тож він свариться.

— Ми вже раніше розмовляли, — опираюсь я, прикрившись напівбрехнею.

— Ти на нього зла? — запитує Ендрю.

Я ковтаю, дивлячись на вогники. Візерунок то зринає у фокусі, то розпливається.

— Не зовсім.

— Як це?

Повертаю голову, а Ендрю кліпає, насупивши брови.

— Важко пояснити, — визнаю. — Я не зла на нього, просто розумію, що ми з ним близькі, бо знаємо одне одного вічність, а не тому, що ми справді близькі, — знизую плечима. — Люди віддаляються, коли виростають, і це нормально.

Він усміхається:

— Мей…

Шкірюсь у відповідь:

— Що?

Ендрю відкашлюється, солодко гмикаючи:

— Те, що ти сказала раніше…

Ох.

— І? — серце шаленіє, а шлунок перевертається, що викликає відчуття невагомості.

— Я ціную твою чесність, — закінчує він.

Ага. Найгірше, що можна зараз сказати.

— Не здумай мене підвести, Ендрю, — грайливо даю йому ляпаса, а дерево тремтить над нами.

— Ендрю, Мей, що ви там робите? — гукає мама.

— Нічого! — відповідаємо в унісон.

— Ну, тоді не трусіть ялинку, — бурчить вона.

Знову — в один голос:

— Не будемо!

Ендрю повертається до мене й шепоче:

— Ти впевнена, що Тео не думає, що ти в нього закохалася?

— Хочеш сказати, я справила на нього таке враження?

— Ні, але я припускаю… може, Тео теж припустив.

Що ж. Гадаю, якби Тео думав, що я в нього закохана, це б пояснило, чому він був такий холодний вранці після того, як я його відштовхнула.

Заперечно мотаю головою, а Ендрю знову повертає обличчя до вогників, і тепер його вираз важко прочитати.

— Дивно, але я чомусь переймався, що ти… — затинається. — Не знаю, що ви опинитеся разом, а потім страждатимете.

Я навіть не думала про таке. Ендрю хвилювався, що я зустрічатимусь із Тео й розіб’ю собі серце? Я що, в «Паралельних світах»[24]?

— М-м-м, так, дуже дивно.

Ендрю безпорадно зітхає у відповідь:

— Він — гравець. А ти — гарна.