Різдвяні кружляння

Якби лише це виявилось його запобіжним моментом, валун скотився б. Дівчинка може помріяти.

Його увага для мене мов наркотик, і коли я намагаюся встати, то розхитуюся на місці й ледь не падаю. Бенні й Ендрю одночасно підхоплюються, щоб спіймати мене. Але Ендрю встигає перший cхопити мене в надійні обійми — його руки торкаються моїх передпліч, утримуючи мене на ногах, і я вдираюся в його простір.

Я не можу стриматися; захист спав. Невже таких обіймів Ендрю мені завжди хотілося? Це відбувається зараз. Я роблю крок назустріч його обіймам.

Мені потрібно це лише на секунду. Просто хочу, аби він узяв і обійняв мене в ту мить, коли це не привітання чи прощання. Спершу я не можу сказати, що він здивований, але потім його руки обвивають мою талію, а мої — його шию, і я тягну його ближче, притискаю сильніше.

На мить розплющую око, очікуючи знов опинитись у літаку. Це точно станеться, бо я тут, поводжуся жадібно й роблю все заради себе, а не заради чогось значно більшого.

Але мої ноги лишаються на ґанку.

— Я просто… — Бенні швидко розчиняється на задньому плані, ненав’язливо простуючи до парадних дверей. Благослови тебе Господь, Бенні.

— Агов, ти в порядку? — бурмоче Ендрю мені в потилицю.

— Ага, — я заплющую очі й повертаюсь обличчям до його шиї. З припливом теплого м’якого запаху намагаюся проковтнути пристрасть, що підступила до горла. Але вона застрягла там, ніби таблетка, яку не запили водою.

— Тобі просто потрібні обійми? — хрипко сміється Ендрю, і я киваю. З його навушників ллється «Just Like Heaven» гурту Cure, звук приглушений тиском наших тіл, але мелодія достатньо ясна, аби викликати біль ностальгії між ребрами. Я сотні разів чула, як Ендрю співає цю пісню. Музика вплетена в його ДНК, це — основа його ніжного щастя, і прямо зараз його обійми схожі на колискову, заспокійливу мелодію, яку мугикають перед сном.

Відверто кажучи, я могла б сидіти так вічно, але глибоко всередині знаю: всесвіт просить мене зробити інше. Я востаннє притискаю його якомога сильніше, а потім відсуваюсь.

— Те, що лікар прописав. Гарно обіймаєшся, Мендрю.

— Що ж, дякую, мем, — його волосся спадає на чоло, мов дика ведмежина. Очі такі яскраві та зелені, що я завжди вважала цей колір гіпнотичним. Спостерігаю за тим, як він облизує губи — пухкі, звабливі та спрямовані на мене. Відкидає пасмо, але воно падає назад.

Аж раптом фотофільтр перестає працювати.

— Що це з тобою? — тихо запитую.

Він регоче:

— Що це зі мною? А з тобою що? Хто ця нова вимоглива Мей, яка потребує напоїв та обіймів?

— Ти не повірив би, якби я розповіла, — кажу.

— Ну, хай там як, вона мені подобається, — підсумовує він. — Ти змушуєш мене почуватися трохи п’яним ні з того ні з сього. Що, до речі, не так уже й погано.

Перш ніж я можу подумати над значенням цих слів, його рот викривляється в усмішці, а потім Ендрю натягує в’язану шапку мені на очі та віддаляється, лишивши по собі сміх.

Розділ дванадцятий

Навіть попри те, що, згідно з моїми підрахунками, я їм той самий сніданок двічі за останні сорок вісім годин, наступного ранку все одно намагаюся не пасти задніх. Чи важливо мені, щоб їжі за столом вистачило на всіх? Звісно. Але я також знаю, що в теплій духовці є вдвічі більше млинців, і що ми все одно ніколи не закінчимо те, заради чого зібралися. Залишити ці неймовірні страви на столі? В жодному разі. Не в мою непередбачувану зміну.

Ендрю забирає в мене неочікувано легку тарілку й шкіриться:

— Щось наша Мей і сьогодні сердита. Клянуся.

— Слухай, — кажу, — тут вистачить на п’ятдесятьох. Досить прикидатися, ніби ми не хочемо заритися з носом у тарілки й прийняти естафету.

Вловивши суть гри, Ендрю накладає собі купу млинців, а потім додає в тарілку ще яєчні з беконом, коли вона доходить до нього.

— Я про це пошкодую.

Засунувши великий шматок у рот, бурмочу:

— Та невже?

Він усміхається мені, мов хоче сказати: «Твоя правда, не буду».

— Якщо ви з таким же азартом ліпитимете снігові фігури, — каже Аарон, пропускаючи тарілку з м’ясом, — це одночасно підвищить і знизить ваші шанси на перемогу, — він усе ще в піжамі, і я почуваюся так, ніби мушу попередити його про недоречність гардеробу, яку він відчує протягом наступних кількох годин, але я не впевнена, що існує спосіб адекватно пояснити, як мені про це відомо.

— Що б це означало? — питаю натомість.

— Гадаю, він хоче сказати, — вставляє Кайл, беручи тарілку в чоловіка, — що ти цього року здаєшся дещо…

— Непередбачуваною, — обережно закінчує тато.

— Він хотів сказати «чокнутою», — виправляє Майлз.

— Насправді я не це мав на увазі.

Кеннеді розриває свій панкейк виделкою.

— Хто зібрався чокатися?

Майлз відводить очі від телефона:

— Та є тут одна.

Захарія зводиться на стільці.

— Не люблю, коли щось б’ють.

— Майлзе, — бурчить мама.

— Що?

— Зараз Різдво. Поводься чемно з сестрою, — каже вона.

Кайл садовить Захарію назад на стілець.

— Коли я був у групі підтанцьовки в Джанет Джексон, — провадить він, — ми називали такий настрій «з вихилясами».

Ендрю перехоплює мій погляд. «Будь ласка, занотуй: згадка про підтанцьовування в Джанет Джексон номер один».