Різдвяні кружляння

— Кеннеді, стережись Місо, коли заходитимеш у дім. Тату, ще раз, не їж батончики. Хто ще? У Кайла нове тату. Музична нота на руці, і вона дуже крута, але не торкайтеся, бо ще болить. Рікі, — продовжую, — не переживай через «Гендрікс», усім нормально і з «Бомбеєм», тим паче Аарон все одно не п’є, бо в нього — криза середнього віку. Щодо волосся, Тео, твоя стрижка неймовірна, але тобі й так було добре. Лізо, — кажу я, і всередині повзе різка лавина провини, бо всі стурбовано вирячилися на мене. — Я люблю тебе дуже сильно, але, може, нехай сьогодні Аарон вибере музику? — пауза. — І хай мама фотографує.

Якби на вулиці не було так холодно, ми змогли б почути цвіркунів у ніяковій тиші.

— Я справді не хотіла звучати як ідіотка, — додаю. — Ой! Навушники, дітки! Ну й деньок у мене видався, — ну і слово — деньок! — і мені знадобилося кілька незграбних секунд, аби стримати регіт. — Ви вже знаєте, що пияка з мене ніякий, але якщо хтось буде змішувати напої, я б не відмовилася від чогось фруктового з горілкою. Тільки не ег-ног.

Ендрю клацає пальцями, і я дивлюсь на нього. Йому очі на лоба лізуть, але вуста розтягнуті в усмішці. Мій вічно холоднокровний герой.

— А ось і наша крейзі-Мейзі.

Чи хочу я зайти з ним у дім? Може, бажаю пофліртувати на ґанку? Так. Проте яка різниця, якщо це лише дасть мені надію, не більше?

Я дивлюся на небо й виснажено стогну:

— Який взагалі се-е-е-е-енс?

Чиясь рука опускається на моє плече.

— Мейлін? — це тато. — Дорогенька, що відбувається?

— Я б сказала, що це — довга історія, але насправді ні. Я застрягла тут. У часі, — не приховую регіт. — Чи хочу я приїжджати до цієї хижки щороку? Так. Але чи справді я хочу переживати двадцяті числа грудня вічно, аби мати цю змогу? Ні, ні, і ще раз ні.

Вони з мамою стривожено переглядаються.

— Може, повезти її до лікаря? — каже мама.

Тато з недовірою дивиться на неї.

— Я і є лікар.

Вона зітхає:

— Ти знаєш, про що я.

— Не зовсім.

Приплив почуття провини підіймається вище — вони вже сперечаються, і я — тому причина, — але я не можу виправити це прямо зараз. Вони самі мають із цим розібратися.

Перевівши прохальний погляд до Бенні, кажу:

— Нам треба поговорити.

Озираюсь на маму, відправляючи їй мовчазне «просто-дай-мені-хвилинку», перш ніж ми з Бенні вирушаємо до ґанку. Я люблю свою матір, але зараз мені необхідний врівноважений характер Бенні.

Я намагаюсь перекрити своє турбулентне прибуття швидким обережним поцілунком у маківки Кеннеді й Захарії, проте вони лишаються незворушними й нервовими під моїм доторком.

Принаймні Кеннеді звертає увагу на те, де собака, коли заходить у дім.

А тато не їсть печиво.

Але все одно ніхто цього не згадає.

* * *

Бенні сідає поряд на ґанку, й ми гойдаємося вперед-назад в усвідомленому мовчанні. Я ледве можу розгледіти обриси сусіднього будинку крізь дерева, але все ж бачу дим, що звивається над димарем, сяйво їхніх вуличних різдвяних вогників через гілки.

Гілки.

Обережно дивлюсь угору. Через двір помічаю покриту снігом гілку, що тріснула над моєю головою, і гарчу, тицяючи на неї:

— Завтра ти мене не дістанеш, сволото.

Бенні завмирає.

— Ти розкажеш мені, що відбувається?

— В цьому немає сенсу.

Він вивчає мене.

— Чому ні?

— Бо для мене цей день настає вже вчетверте, і що б я не змінювала, все одно повертаюся назад.

— Як у «Дні бабака»[16]?

— Це якийсь фільм?

Він проводить долонею по обличчю.

— Господи, яка ж ти мала. Я все ще думаю, що це — одна з найдивніших традицій: вірити, ніби прихід весни визначає тінь бабака. Весна починається в один і той самий день кожного року, — принаймні там, звідки я родом.

Я, певно, зніяковіло вирячилась на Бенні, бо він киває:

— Так, Мейлін, «День бабака» — це фільм.

— Тоді так. Не важливо, що я роблю, — все одно об щось б’юсь і прокидаюсь у літаку.

— Можливо, тобі варто поговорити з…

— Моїм татом? — кажу я й заперечно хитаю головою. — Ні. Ми намагалися два кола тому, але я впала з горішніх сходів і… — плескаю долонями, й Бенні здригається. Жестом даю йому право закінчити.

— Ти почала знову?

— Бінго. Очевидно, це не моя фантазія, — направляю голос у небо. — І очевидно, що це не стосується порятунку хижки?

Жодної відповіді. Всесвіт аж ніяк не готовий допомогти.

Бенні насупився:

— Порятунку хижки від чого?

Глибоко вдихаючи, я вирішую розповісти йому все наново. Навіть якщо я доживу до завтра, мені потрібен хтось, хто теж знатиме. Ег-ног. Облизування облич. Зрадник Тео. Чарівний Ендрю. Жалкування, жалкування, жалкування. Хижка. Аварія. Чистилище. Будь-що.

— Ох, — зітхаю. — І я просила тебе сказати мені щось, відоме тільки тобі, аби ти мені повірив, якщо це станеться знову.

— І?

— І ти розповів про клуб у Седоні.

Йому аж очі на лоба полізли.

— Я… розповів?

— Ага, — здригаюся. — Тож тепер я маю жити з цією інформацією.

Бенні видає тихе:

— Ого.