Різдвяні кружляння

Десь через сорок п’ять хвилин мавпа виходить навіть кращою, ніж я взагалі уявляла — кращою, ніж минулого разу. Її вуха достатньо великі, щоб вона мала мультяшний і милий вигляд. Мені вдається перехопити кілька красивих ґудзиків із черепашачої кістки, що стають її темними блискучими очима. Ендрю, вочевидь, дістався ніж для масла, бо він перемикається між тим, аби підігріти його запальничкою та обережно вирізати риси скульптури. Ніс і рот ідеальні. Подивіться, на що ми здатні, по-справжньому доклавши зусиль!

І, можливо, трохи хитрощів. Крапельку.

— Надто мокро.

Я підіймаю очі на Ендрю, коли він це говорить.

— Що надто мокро?

Гучно ковтнувши, Ендрю ножем для масла вказує туди, де я намагаюся закрутити мавпячий хвіст. Він кришиться щоразу, як я набираю більше снігу.

— У тебе проблема зі зволоженням.

Слова повисають між нами, якимось чином гучнішають у дзвінкій тиші. Його очі мерехтять придушеною веселістю, і нарешті, не в змозі більше стримуватись, ми обоє вибухаємо реготом.

— Ти щойно сказав, що в мене проблема зі зволоженням?

Він не може перестати сміятися:

— Ні… Так.

— Ти зламався, Ендрю Поллі Голлісе?

Ендрю додає:

— Присягаюся, я ніколи не говорив такого жінці.

Поклавши руку на серце, я кажу:

— Яка неймовірна честь бути першою, — відмахуюся від нього. — Краще допоміг би.

— З твоєю проблемою зі зволоженням?

— Ендрю.

Він підповзає, і його очі сяють, коли зустрічаються з моїми. Я хочу закарбувати цю мить. Заштовхати її у снігову кулю та мати змогу дивитись на неї вічність.

Ми вирішуємо назвати нашу мавпу Теєю, бо хочемо якомога гостріше покепкувати з Тео після нашої перемоги. Я переконуюся, що частіше стою збоку, спостерігаючи, ніби важко роздумую над наступним кроком. Ендрю помічає це й заохотливо усміхається.

Наша приманка спрацьовує ідеально. Рікі звивається поряд, намагаючись роздивитися Тею.

— Що це таке?

Я бачу, як він щось бурмоче й оглядає її, сором’язливо проводячи пальцем під майстерно вирізаним підборіддям.

— Ти знаєш, що це. Її звуть Тея, проте я вважаю її м’ясним медальйоном.

Він киває головою, обходячи навколо. Шокований та вражений. Ми з Ендрю — першокласні гравці.

Нарешті Рікі говорить із нотками заздрощів:

— Не знаю, Мей. Ти бачила нашого ведмедя?

Кинувши оком, Ендрю говорить:

— А, ту вкриту корою снігову брилу он там?

— Гей, це стане моїм шедевром! — зі сміхом мама кидає пухку сніжку в бік Ендрю.

На жаль, тієї самої миті між нами вигулькує тато, й сніжка глухо б’є його по шиї під прямим кутом. Крига ковзає йому під комір, і я бачу, як білий згусток зникає під його светром.

Серце падає в п’яти. Мама — безтурботна й весела. Тато… ну, не дуже. Він добрий, але вразливий та ніколи не є гарною мішенню для жартів.

«Будь ласка, — думаю. — Не сваріться. Не руйнуйте цей день».

Мама грайливо наспівує:

— Ой-ой-ой! Я влучила в тебе, Дене?

Ми всі затамовуємо подих. Безтурботна мама жваво пританцьовує. Ця жінка бавиться з вогнем.

Не зводячи з неї очей, тато нахиляється, щоб зліпити ідеальну — і загрозливо щільну — сніжку. Я полегшено видихаю, коли він підводиться, а потім помічаю його усмішку. Тато кидає в маму сніжку, і, присягаюся, та зловісно свистить у повітрі, пролітаючи повз неї лише за кілька дюймів.

Мама радісно верещить. Тато сміється, нахиляється, щоб зліпити ще одну, і вигукує:

— А, тепер попадешся!

Це щось новеньке.

Але мої нерви знову на межі; ми з Ендрю так гарно вправляємося з Теєю, і на кілька щасливих секунд я насправді забуваю, що вже одного разу прожила цей день, тож дозволяю собі насолодитися ним. Однак перебувати в снігу з цим натовпом — усе одно що гуляти біля басейну з бензином, тримаючи в руці запалений сірник. Битви сніжками — штука ризикована.

Двійнята, які вже припасли їх жахливу кількість, сприймають дії тата як сигнал, що пора їх запускати, і перш ніж я усвідомлюю, що відбувається, на сцені розверзається справжнісіньке снігове побоїще. Сірник падає у бензин: Захарія жбурляє сніг у ногу тата Аарона, який обтрушує пах своїх дизайнерських джинсів, але йому вдається пригнутися й відкотитися. Звівшись на ноги, він жбурляє сніжку у живіт Кайла, а той кидає татові в руку. Тато цілить у Кайла, проте влучає Лізі в плече, а вона відплачує сніговою кулею, що під прямим кутом б’є його між лопаток. Вочевидь, вона краще наводить сніжки, ніж об’єктив.

— Народ, припиніть! — я виставляю руки, але ніхто не звертає уваги. Навіть Рікі, схоже, не турбує ця прогалина в традиції; він закидає сніжками своїх синів зі сміхом, який, здається, відлунює від хижки, дерев і гір.