Різдвяні кружляння

Він усміхається, на щоках з’являються милі ямочки. Притиснувши довгі тонкі пальці до грудей, він виголошує:

— Я — Ендрю Поллі Голліс, що було найгіршою комбінацією середнього імені й прізвища для семикласника. Ти кличеш мене «Мендрю». Я заробляю на життя підкручуванням музичних інструментів у Ред-Рокс. Мій маленький братик, можна сказати, покидьок. Я — єдиний живий чоловік, який не любить ні скотч, ні пиво. Ми з тобою завжди гралися у вампірів, коли були дітьми, й не усвідомлювали, що сліди, які лишали на шиях одне одного, були засосами, — він показує жестом на своє тіло. — Шість футів і два дюйми. Близько ста вісімдесяти фунтів. Овен. Оце, — тицяє на свою кучеряву голову, — натуральне й постійно розпатлане.

— Твоє волосся живе саме по собі? — шкірюся. «Ми фліртуємо? Схоже на те».

Заткнися, мозку.

— У будинку знаходиться твій батько, Деніел Джонс, — акушер та власник щойно зламаного зуба. Він вічно переймається станом власних рук, а ще розповідає дуже багато чутливих історій про народження дітей. Твоя мати — жінка на ім’я Еліс, що постійно мацає твоє чоло, — мушу визнати, ти дуже схожа на неї. Вона — та ще квочка, але насправді доволі кумедна, і одного дня її картини продаватимуть за стільки грошей, скільки це місце й не коштує, запам’ятай мої слова.

Киваю, разом із ним вражаючись тому, що мамина кар’єра процвітає. Він чекає, поки я щось скажу, але я жестом прошу його продовжувати, бо голос Ендрю гіпнотизує. Він має медову глибину з лише найменшими подряпинами по краях. Чесно кажучи, я б із радістю слухала, як він читає мені навіть словник.

— Мої батьки — Рікі й Ліза — теж усередині, — він хижо шкіриться. — Тато — чувак, що повезе твого батька до дантиста. Найважливіше, що ми маємо пам’ятати: ніхто з нас не повинен їсти нічого, що пече мама. Моя мама — зі скандинавською спадковістю й темпераментом — геніальна письменниця. Однак, на відміну від Еліс, яка є богинею кулінарії, Ліза, як ми кажемо, не має кулінарних здібностей.

Я усміхаюся:

— І фотографічних.

Ендрю це веселить.

— Кайл та Аарон Амір-Лаєнґи — ідеальна сімейна пара двох джентльменів із геніальними п’ятирічними дітьми. Не знаю, що там цього року відбувається з волоссям Аарона — здається, воно зникло, а потім було замінене тимчасовою чорною дірою на голові, — він замовкає та стишує голос: — І хіба він носив легінси?

Я не стримую напад реготу:

— Думаю, носив. Гадаю, ми можемо радіти, що він покінчив із фазою дизайнерських спортивок? Це… забагато зайвої інформації про дядечка Аарона, яку не треба було знати юначці Мей.

Ендрю клацає пальцями.

— Добре, що ти це пам’ятаєш. Не розповідатиму тобі, що Кайл — видатний актор Бродвею та раніше був у підтанцьовці Джанет Джексон, бо він, без сумніву, й сам про це розкаже сьогодні.

Я знову сміюся, прикусивши губу. Мабуть, мої широко розплющені очі сяють, ніби в учасниці телегри, яка щойно виграла мільйон доларів. Я ніколи не зрозумію Ендрю. Мій мозок не знає, з чого зроблена зелень цих очей, не вірить, що вилиці можуть бути настільки скульптурними, ямочки — такими глибокими й грайливими. Ендрю наживо — це завжди такий шок для системи.

— Минулого року Захарія дізнався про смерть, коли його золота рибка склеїла ласти. Він ходив навколо нас, як крихітний нещадний жнець, і казав, що одного дня ми всі помремо. Кеннеді знає столиці кожного штату чи країни у світі, — упевнено заявляє Ендрю. — Вона проголошує найрозумніші речі, що коли-небудь лунали в нашій компанії, а ми не дозволяємо нікому сварити це маленьке дівчисько. Вона стане найпершою президенткою з аутизмом, запам’ятай мої слова. Але, сподіваюся, не першою жінкою на цій посаді.

— Гадаю, ти маєш рацію.

— Подивімося… хоча твій брат Майлз… — награно здригається він. — Розумний, але я не впевнений, що він бодай раз відривав очі від телефона за останні два роки. Якщо хочеш із ним поговорити, то краще приклеїти його телефон собі до лоба, — нахилившись, Ендрю намагається зазирнути мені в очі, і моє серце мов розбивається об ґанок. — Ну що, дзвіночки в голові не дзвенять?

Я простягаю руку, щоб його ляснути.

— Перестань. Зі мною справді все гаразд. В мене просто запаморочилося в голові від висоти.

Ендрю має такий вигляд, ніби й не думав про таке, і я, сказати чесно, також, до цієї миті, тож подумки даю п’ять жмені нейронів, що залишилися в активній фазі. Позаду гуркочуть кроки, і кудлата голова Бенні визирає за поріг. Він виходить до нас і тремтить лише у тонкій футболці з байкерського магазину.

— Здоров, недотепо, — каже, здійнявши в очікуванні брови. — Пробачте, що втрутився. Чи можу я вкрасти тебе на секунду?

* * *

Гадаю, я не в праві звинувачувати Бенні в тому, що він відкинув мене, коли я послала йому щонайменше десять благальних поглядів про допомогу з моменту нашого прибуття. Ми вирушаємо всередину, і я тану від задоволення в теплі на сходах, що контрастує з блискучим холодом зимових сутінків. Поки гомін стелиться коридором, а голос Ендрю розчиняється, реальність накриває мене: якимось чином я, здається, знов опинилася тут.

Мій мозок волає. Це не нормально!