Різдвяні кружляння

А в понеділок я сяду за роботу, покинути яку мені не вистачає хоробрості. Життя, яким я хочу насолоджуватися. Просто не можу. В момент зоряного часу мій телефон розриває нагадування про те, що потрібно надіслати електронного листа з таблицею прибутку й витрат моїй начальниці до завтрашнього ранку. Я навіть не відкривала ноутбук із дня приїзду. Схоже, мені буде чим зайнятися дорогою до аеропорту. Кожна клітина мого тіла почувається зневіреною, коли я про це думаю.

Усі розсаджуються навколо парких тарілок із їжею.

Ми не маємо торкатися телефонів, коли їмо, але Майлз та його велетенські карі очі завжди примудряються вислизнути з рук смерті, і ніхто не хоче сваритися з Тео, який зараз із носом зарився в інстаграм, гортаючи фотографії моделей, маслкарів і золотистих ретриверів. Він усе ще не дивиться на мене. Не говорить зі мною. На його думку, мене тут узагалі не існує.

Я відчуваю на собі обережний проникливий погляд Бенні й хоробро дивлюсь йому в очі. Сподіваюся, він читає накреслені в повітрі слова: «ЕНДРЮ БАЧИВ, ЯК МИ З ТЕО ЦІЛУЄМОСЯ, І ЗАРАЗ Я Б ДУЖЕ ХОТІЛА ПРОВАЛИТИСЯ КРІЗЬ ДОШКИ В ПІДЛОЗІ».

Кайл мугикає, наливаючи горня кави. Він, певно, має власного Похмільного Ісуса, який молиться за його гріхи, бо навіть після Коктейльпалузи[5] минулого вечора Кайл усе ще має такий вигляд, ніби готовий вистрибнути на будь-яку Бродвейську сцену й протанцювати шлях до наступного тижня. На контрасті з ним його чоловік Аарон не випив ні краплі, але все одно здається втомленим: його заскочила криза середнього віку.

Очевидно, все почалося, коли один із їхніх друзів помітив, що Ааронове волосся майже посивіло, але «має гарний вигляд як на хлопця його віку». Кайл божиться, що це було сказано з найкращих міркувань, та Аарону байдуже; його шевелюра тепер пофарбована в такий чорний колір, що нагадує дірку в стіні, в яку б кімнату він не зайшов. Більшість поїздки чоловік поводився мов божевільний і супився у дзеркало. Аарон не страждає від похмілля; він ледь може піднести горня до рота, бо звечора довго відтискався від підлоги.

Тепер Кайл повертається й оглядає кімнату.

— Що за ніяковість? — запитує він, всідаючись на місце.

— Ну, в мене є припущення, — каже Ендрю, широко усміхаючись братові, і я ледь не похлинаюся кавою. Бенні злегка щипає себе за вухо.

Нарешті очі Тео зустрічаються з моїми, а потім винувато опускаються.

«Правильно, віслюче, я прямо тут».

Рікі відкашлюється та бере Лізу за руку. О Господи. Вони теж дізналися? Якщо Ліза розповість моїм батькам, мама дасть імена майбутнім онукам ще до того, як ми звідси поїдемо.

— Гадаю, йдеться про нас, — промовляє Рікі. — У нас із Лізою є новини.

В його голосі ледве чути нервове тремтіння, яке проймає мій тріпотливий пульс і змушує серце тенькати по-іншому. У неї знов меланома?

Раптом маленька сутичка в сінях видається не більшою за картоплину.

Рікі підіймає тарілку бекону й пускає по колу. Ліза робить те саме з запіканкою. Але ніхто нічого не бере. Натомість ми всі передаємо тарілки одне одному, не бажаючи братися до їжі, поки не дізнаємось, із яким рівнем спустошення маємо справу.

— Бізнес у порядку, — переконує нас Рікі, зазираючи кожному в обличчя, — і ніхто не хворий. Тож усе не так уже й погано, не хвилюйтеся.

Ми гуртом видихаємо, але потім я бачу, як тато інстинктивно кладе руку на мамину долоню, і в цей момент усе стає очевидним. Є лиш одна річ, яку ми цінуємо так само сильно, як здоров’я одне одного.

— Але ця хижка… Гляньте, яка вона стара, — продовжує Рікі. — Вона стара й, здається, ледь не щомісяця потребує оновлення.

У грудях скупчується гарячий клубок.

— Ми хотіли повідомити вам, що ми, звісно, сподіваємося продовжувати колективні святкування так, як робимо це останні тридцять із гаком років, — він забирає повну тарілку бекону й обережно ставить її, неторкнуту, на стіл. Усі лишаються незворушними, навіть п’ятирічні двійнята Аарона й Кайла — Кеннеді, яка підібгала ноги до грудей, і чий брудний пластир з героями мультфільму «Турботливі ведмежата»[6] все ще мужньо тримається на роздертому коліні, та Захарія, який стискає руку сестри — налякані тим, що ми дізнаємося далі: — Однак нам потрібно визначити новий план. Ми з Лізою вирішили продати хижку.

Розділ третій

За сигналом мають увімкнути найсумнішу музику на світі. Краще вже це, аніж мертвотна тиша орендованої машини, в якій мама, тато, Майлз і я виїжджаємо засніженою гравійованою доріжкою на головну трасу.

Мама тихо плаче на пасажирському сидінні. Татові руки метушаться за кермом, ніби він не впевнений, куди їх покласти. Я думаю, він хоче її заспокоїти, але, схоже, йому й самому не завадить прийти до тями. Хижка означає для мене все, але навіть мої почуття — ніщо в порівнянні зі спогадами, які є в батьків. Вони прибули сюди як молодята, привезли мене й Майлза немовлятами.

— Мам, — нахилившись, кладу руку їй на плече. — Все буде гаразд. Ми неодмінно зустрінемося наступного року.