Різдвяні кружляння

— Ти вічно прагнеш усім догодити, — каже він, вивчаючи мене, — але це вже виходить за будь-які рамки.

— Я зробила це не для того, аби когось ощасливити! — замовкаю, думаючи. — Здається.

Це вже багаторічний жарт: коли ми були дітьми, наші батьки сподівалися, що ми з Тео одного дня будемо разом. Потім офіційно станемо сім’єю. І, гадаю, на паперах це цілком могло б виявитися реальністю. Ми народилися з різницею рівно у два тижні. Нас хрестили в один день. Ми спали разом на нижньому ярусі ліжка, поки Тео не виріс настільки, щоб точно не мати потреби зістрибувати з верхнього спального місця. Коли нам було по чотири, він підстриг моє волосся кухонними ножицями. Я обклеювала його обличчя й руки пластирами щоразу, як ми лишалися самі, поки наші батьки не додумалися ховати їх. Щоб нас попросили вийти з-за столу, я крала з його тарілки спаржу, а він — мою варену моркву.

Але все це — дитячі забавки, а ми більше не діти. Тео — хороший хлопець, і я обожнюю його, бо ми практично сім’я, і я в деякому сенсі маю це робити, однак ми виросли настільки різними людьми, що іноді здається, ніби єдине, що в нас може бути спільного, сталося понад десятиліття тому.

Що важливіше (читайте: зворушливіше) — я ніколи не кохала Тео перш за все тому, що, як мені здається, я все життя шалено й несамовито потай закохана в його старшого брата. Ендрю — добрий, теплий, привабливий і смішний. Він грайливий, кокетливий, творчий і лагідний. Також глибоко принциповий та відлюдькуватий, і я впевнена, що ніщо не відверне його від жінки швидше, ніж інформація про те, що вона цілувалася з його молодшим розпусним братом, напившись ег-ногу.

Бенні — єдина стороння особа в цьому будинку, яка знає про мої почуття до Ендрю — з очікуванням дивиться на мене.

— То що ж сталося?

— Ми були під мухою. У сінях нас опинилося троє: я, Тео та його язик, — притискаю кінчик великого пальця до рота й прикушую його. — Скажи, що ти про це думаєш?

— Я намагаюся зрозуміти, як це сталося — на тебе й близько не схоже, недотепо.

У мені швидко приходить в дію механізм захисної реакції, проте майже одразу зупиняється через ненависть до самої себе. Бенні — мій Джиміні Крікет[3], і він має рацію: на мене це не схоже.

— Можливо, це був підсвідомий поштовх, і мені треба закінчувати ці ідіотські штучки з Ендрю.

— Ти впевнена? — обережно питає Бенні.

Ні.

— Так… — Мені двадцять шість. Ендрю — двадцять дев’ять. Мушу визнати: якби між нами щось мало відбутися, то вже відбулося б.

— То ти придумала, чому треба закінчувати не з Тео? — Бенні мов читає мої думки.

— Я не можу так швидко все прорахувати, ясно? Тобто… не те щоб мені на нього важко дивитися…

— Однак він тебе приваблює? — Бенні чухає щетинисте підборіддя. — Це, здається, важливе запитання.

— Хочеш сказати, він приваблює багатьох жінок?

Той сміється:

— Я не про це спитав.

— То виходить, учора він мене спокусив, еге ж?

— А далі? — він так скривився, ніби не впевнений, чи хоче знати продовження.

— А далі… — морщу носа.

— Твій вираз свідчить про те, що все було жахливо.

Я повільно випускаю повітря з легень.

— Навіть гірше, — затинаюсь. — Він облизував мене, все моє обличчя, — Бенні здригається, і я тицяю на нього пальцем: — Заприсягнися, що берегтимеш цю таємницю.

Він підіймає долоню:

— Кому б я сказав? Його батькам? Твоїм?

— Я все зруйнувала?

Бенні задоволено усміхається:

— Ви — не перші двоє людей в історії, що лизалися напідпитку. Проте, можливо, це стало в деякому сенсі каталізатором. Усесвіт говорить тобі рухатись уперед тим чи іншим шляхом, пов’язаним з Ендрю.

Я сміюся, бо це здається насправді неможливим. Як можна відмовитись від чоловіка з настільки добрим серцем і нічогенькими сідницями? Не скажу, що я не намагалася підкорити Ендрю за останні — хто б міг подумати? — тринадцять років.

— Маєш якісь ідеї?

— Не знаю, що й сказати, дурненька.

— Вдавати, ніби нічого не сталося? Поговорити з Тео?

— Точно не ігноруй це, — каже Бенні, і хай як мені хотілося б заритися з головою в пісок, я знаю, що він має рацію. Уникання конфлікту — найбільша слабкість родини Джонсів. Мої батьки, мабуть, на пальцях однієї руки могли би порахувати, скільки разів по-дорослому обговорювали свої почуття одне з одним — про це, мабуть, краще розкаже їхній адвокат із розлучення. — Піди розбуди його, поки день не почався. Розряди атмосферу.

Бенні визирає крізь вікно на небо, що неохоче яскравішає, а потім знову дивиться на мене. Паніка, мабуть, прилила мені до обличчя, бо він заспокійливо кладе свою долоню на мою.

— Я знаю, ти любиш згладжувати проблеми шляхом уникання конфлікту, але сьогодні — останній день відпустки. Ти не можеш поїхати, лишивши все просто так. Уяви, як повернешся сюди наступного Різдва.

— Ти — найспівчутливіший слюсар у світі, знаєш?

Він сміється:

— А ти ухиляєшся від розмови.

Я киваю, затиснувши долоні колінами, й дивлюсь униз на потерту дерев’яну підлогу.

— Ще одне запитання.

— Ага, — його мугикання говорить мені: він точно знає, що я зараз скажу.

— Розповісти про це Ендрю?

Бенні запитує у відповідь:

— Навіщо б Ендрю про це знати?