Різдвяні кружляння

Хоч я вважаю, що від скотчу горітиме дупа, наливаю трохи в тамблер і виголошую мовчазний тост жаринам, що вмирають, а потім підношу келих до губ і вихиляю в один ковток.

Мені потрібен сон, а ще краще — втеча від власних думок.

* * *

Я прокидаюсь із болем у спині й зневіреним серцем саме тоді, коли сонце починає визирати з-за верхівки гори. Накинувши на плечі плед, човгаю на кухню, заварюю горнятко кави та сідаю в очікуванні невідворотного: важкого ранку з батьком двох людей, яких я цілувала.

Заходить Рікі.

— Мейлін, — тихо каже він. — Ти і я — з одного тіста книш.

Але фразу не закінчує.

Наливши кави, зі стогоном сідає та заплющує очі, роблячи кілька глибоких вдихів.

— Як ти, мала?

— Та не дуже.

Він киває, відпивши з горня.

— Як у вас із Ендрю?

— Не дуже.

Рікі знову киває, вивчаючи стіл.

— А що з Тео? — коли я не відповідаю, він говорить: — Дай-но вгадаю: не дуже?

Поклавши голову на складені руки, починаю скиглити:

— Я все зіпсувала. Сьогодні буде такий дивний день.

— Нічого ти не зіпсувала, — Рікі ставить чашку на стіл. — А навіть якщо й так, тебе оточують люди, які були експертами зі псування речей задовго до твого народження.

Я підіймаю на нього очі.

— Ти про що? Ви з Лізою разом цілу вічність. Мама з татом прожили удвох двадцять чотири роки.

— Авжеж, вам, дітям, саме так і здається, — він зупиняє себе. — Але ж ви вже, гадаю, не діти, еге ж?

Це трохи мене веселить.

— Ні.

Рікі шмигає носом, чухаючи підборіддя.

— Що ж, хорошого було явно більше, ніж поганого, але хто не робить помилок у двадцять років? Дідько, та навіть у тридцять, — він замовкає та дивиться мені в очі. — А може, і в сорок, і в п’ятдесят.

— Буду чесною: думка про те, що ти часом не стримуєшся… ну… це важко збагнути.

Рот Рікі розтягується в усмішці.

— Ти знаєш, що твоя мама з Лізою були сусідками по кімнаті. Твій тато, Бенні, Аарон і я всі жили на одному поверсі гуртожитку на першому курсі. Ми одразу ж зблизилися, проводили весь вільний час разом, — говорить він, і я вже знаю продовження, але те, що він каже далі, стає для мене несподіванкою: — У Лізи й Бенні кілька тижнів був роман, перш ніж ми з нею почали зустрічатися. Якщо я правильно пам’ятаю, здається, ми почали стосунки ще до того, як вони насправді розійшлися.

Мені очі лізуть на лоба.

— Пробач, що?

Він киває.

— Гадаєш, ми не наробили бруду?

Стільки всього треба розставити по поличках, але єдине, що я можу вимовити, це:

— У Бенні була дівчина? І це була Ліза?

Рікі сміється.

— Саме так.

— Але ви досі такі близькі.

Він дивиться на мене з обережним здивуванням.

— Звісно, близькі, солоденька. Це було тридцять із гаком років тому. Люди й крізь не таке проходять, якщо дружба того варта. Взяти твоїх батьків. Ми пережили це, бо неабияк цінуємо дружбу одне одного.

— То що ж сталося? — запитую я. — У коледжі?

Він п’є каву, роздумуючи.

— Деталі доволі розмиті, але, якщо я правильно пам’ятаю, найбільше Бенні засмутився через те, що ми все приховали. Місяць чи два він розважався з якимись іншими друзями, але все одно повернувся. Нам долею призначено бути сім’єю.

Вибір часу для цієї розповіді ідеальний — чи жахливий? Задні двері зі скрипом відчиняються, чоботи тупотять у сінях, а потім в кухню заходить Ендрю.

— Добрий ранок, Дрю, — Рікі підносить горня до губ і підморгує мені. Я б радо усміхнулась у відповідь, але вся моя увага зосереджена на тому, щоб не зморщитися.

Ендрю наливає чашку кави й має такий вигляд, ніби збирається повернутись до плавучого будинку. Але батько зупиняє його.

— Посидь із нами.

Заплющивши очі, я намагаюся прикинутись невидимою.

— Доброго ранку, — з мерехтінням болю в очах, що, я знаю, є сумішшю провини та злості, Ендрю пірнає на вулицю.

Рікі невдоволено зітхає до своєї кави:

— Все налагодиться. Речі завжди видаються гіршими зсередини.

* * *

Навіть жадаючи, щоб Рікі виявився правим — щоб нічого не зруйнувалось і все владналося — я не можу зрозуміти, як ми дійшли до такого. Тео занурився в розмову з Майлзом про відеоігри ще за сніданком, тож йому не доведеться говорити зі мною. Мама намагається зазирнути мені в очі щоразу, як передає тарілку, а це означає, що вона постійно намагається дати мені їжі, та, на жаль, у моєму шлунку не лишилося місця через згусток жалкування. Я можу лише здогадуватися, що сказали їй тато чи Бенні, бо вона, на диво, не тисне. Коли Ендрю нарешті заходить у дім — за деякий час після сніданку — стає не те що ніяково, а боляче. Він проходить прямісінько до кухні, щось бурмоче Лізі в коридорі, виходить з будинку та сідає у свій «4Runner».

Протягом кількох напружених секунд ті з нас, що лишилися на кухні, — мама, Аарон, Кайл, Бенні, тато і я — впадаємо в проникливе мовчання. Єдиний звук — рев позашляховика Ендрю, що від’їжджає вкритою гравієм стежкою. Щойно він віддалився, ми повертаємося до своїх справ — але настрій точно погіршився.