Різдвяні кружляння

— Мей, — неймовірно спокійно промовляє він, — не треба. Не кажи, що це — не велика проблема. Ти цілувалася з Тео, бо вирішила — навіть не поговоривши зі мною — що в нас нічого не вийде. Чи ти згадуєш свій сон, чи вдарилася головою, чи… не знаю… якось повторюєш час, — не вдавай, що все нормально, що ви з Тео… — він різко замовкає, неспроможний закінчити речення. — А потім замість того, аби розібратися з життям як воно є, ти загадуєш бажання? — Ендрю розчаровано розчісує пальцями волосся. — Господи, я навіть осягнути це не можу, що б це не було.

— Ендрю, — починаю я, і в моєму голосі здіймається хвиля, яку важко проковтнути. — Невже в тебе ніколи не виникало дивного відчуття присутності долі? Ти розповідав про карти таро…

— Ох, Мей, припини. Всі знають, що це — нісенітниці.

Спалахує крихітний вогник:

— Те, що відбувається зі мною — не нісенітниці, вір тому чи ні.

— Ага, проте я не думаю, що доля передбачає поцілунки спершу з одним братом, а потім — з іншим.

— Як іще мені пояснити, що сталася помилка?

Він згинається, чухаючи обличчя долонею.

— Гадаю, в тебе значно більше почуттів до Тео, ніж ти думаєш.

Мені стає боляче від його вразливості.

— Ендрю, я знаю, що тобі важко в це повірити, і я розумію, що моя розповідь ніяк мені не допоможе, але ж ні. Мені вже нічого більше не залишається. Гадаю, я отримала ще один шанс усе виправити. А може, й хижку врятувати.

Він сміється, але це вже не той сміх Ендрю, який я чула раніше. Радше його порожня шкаралупа.

— Забудь про свою роль рятівниці хижки.

Он як? Намагаюсь зв’язати кілька слів для відповіді, але мій мозок спорожнів від болю.

— Це так дивно, — промовляє він скоріше до себе, а потім вилазить зі спального мішка й простує нашою стежкою з одягу, підбираючи його на ходу. Ендрю обережно складає мої речі купкою переді мною та починає вдягати свої труси, штани, футболку, светр, шкарпетки.

— Більше не хочу про це говорити, — каже тихо. — Тобі, мабуть, краще повернутися в будинок.

І… на цьому все.

Одягаюсь у гнітючій тиші. Я хочу, аби Ендрю дивився на мене так, як робив це минулої ночі, поклавши під голову руки, а на обличчя — сонну задоволену усмішку. Але він повертається до мене спиною, схилившись над телефоном. Коли я, не кажучи ні слова, крокую до дверей, він іде слідом, проводжаючи мене до будинку. Я не здивована, хоча моє серце розбите. Ендрю знає, що я боюся темряви, й навіть коли злиться на мене, навіть коли я впевнена, що ми розірвали стосунки, він усе ще найкращий чоловік, якого я знаю.

Розділ двадцять четвертий

Ще одна безсонна ніч.

Я дико тремчу, вирячившись на верхнє ліжко Тео в пітьмі з дивною сумішшю пригнічення й злості всередині. Нутром чую: краще б я не казала Ендрю, що відбулось із Тео. Хоча моє нутро — не найкраща опора. Це ж саме те, чим врешті я мала поділитися з ним, хіба ні? Так же роблять люди, турбуючись одне про одного? Вони діляться своїми недоліками й помилками з тією ж готовністю, з якою розповідають про сильні сторони?

Але якої реакції я очікувала? Що його це насмішить? Що він сліпо повірить мені й спише все на гігантську космічну помилку? Я заплющую очі… Так, мої сподівання були приблизно такими. Я хотіла, щоб для Ендрю це мало такий само сміховинний вигляд, як і для мене. Мені хотілося бодай співчуття. Тепер же я навіть осягнути не можу, чому сподівалася на таке.

Тео не спускався вниз допізна. Я чула, як він прослизнув зі сходів у пітьму, скинув джинси й заліз на верхній ярус. Мені знадобилося п’ять хвилин, аби набратися мужності вимовити його ім’я, але він уже заснув. Чи принаймні прикидається. Насправді не те щоб мені було що сказати, враховуючи, що я сама прослизнула в будинок звечора й попрямувала прямо в ліжко, щоб уникнути розмови з кимось.

До тієї миті, як у голові все прокрутилося всоте, мої думки досягли точки кипіння. Підозрюю, що Ендрю в плавучому будинку не краще.

Мене вже нудить, тож я відкидаю ковдру, хапаю телефон та вирушаю нагору. На годиннику пів на другу ранку.

Підлога кухні — як лід під моїми голими стопами. Коридор здається лиховісним у темряві. Мене приманює тихе потріскування залишків жарин з каміна у вітальні. Вони намагаються підтримувати самі себе, миготять і сяють під горою закіптюженого чорного дерева. Я не зможу розпалити нове вогнище, не розбудивши Рікі з його чутливим сном, і навіть розмова з Бенні цього разу не допоможе. Взявши купу розкиданих ковдр із диванів та стільців, скручую своєрідне ліжко біля решток вогню.

Завтра — Святвечір, але я майже про це не думала. Через те, що дехто з нас проведе різдвяний ранок у церкві, завтра ми будемо банкетувати й розпаковувати подарунки, і мій зазвичай найулюбленіший день у році перетвориться на пекло. Ендрю сердиться на мене. Тео сердиться на Ендрю та мене. Без сумніву, всі знають про нас із Ендрю, але одразу ж буде ясно: щось пішло не так.

«Всесвіте, — роздумую я, — невже я в кращому становищі, ніж була в день нашого від’їзду з хижки?»