Різдвяні кружляння

— Ти не береш слухавку, — говорить. Помічаю тривогу в крихітних лініях навколо його очей, у вигині рота.

— Вимкнула, — над дверима дзвенить дзвіночок, і пара підлітків заходить всередину. — З Тео все гаразд?

— З усіма все гаразд. І всі стурбовані.

— Я говорила як божевільна, — кажу. — Немає способу пояснити це їм. Я просиділа тут дві години, а Ендрю навіть не намагався мене знайти. Я чекатиму найгіршого щосекунди протягом решти поїздки, а може, й усе подальше життя, і всі, певно, думатимуть, що в мене їде дах.

Він співчутливо здригається.

— Якщо тобі від цього краще, вони хотіли піти на пошуки. Ти не сполохала Ендрю, я просто сказав йому дати тобі трохи часу.

У колонках лунають перші акорди пісні «All I Want for Christmas Is You». Здіймаю очі до стелі.

— Ти знав, що вони вмикають це кожні двадцять чотири хвилини?

Бенні нічого не відповідає, тільки дозволяє мені мовчки продиратися крізь думки. Застогнавши, я кладу лоб на руки.

— Бенні, поки я сиділа тут, зрозуміла дещо.

Він торкається моєї долоні.

— І що ж?

— Я просила всесвіт показати мені, що зробило б мене щасливою.

— Мені здавалося, що я вже це знаю, — говорить він збентежено.

— Та ні, — підіймаю голову я та дивлюсь йому в обличчя. — Я маю на увазі, я попросила показати. Не сказала: «Дай мені те, що зробить мене щасливою», — або: «Дозволь мені бути щасливою вічно». Я сказала: «Покажи мені, що зробить мене щасливою». Отже, мені показали, але, вочевидь, я не знаю, як із цим вправлятися чи що робити, і не можу прикидатися, що все нормально.

Бенні мотає головою, зсунувши брови.

— Мей, не обов’язково все так складно. Просто піди й розкажи Ендрю те, що розповіла мені. Поясни йому, що з тобою відбувається. Ендрю не дурний. Серед нас усіх він єдиний повірить, що світ не завжди являє собою те, що ми думаємо.

— Але в цьому і є проблема, — я почуваюся так, ніби мені років сто. — Як це пояснити? Як показати йому?

— Та само, як і мені.

Заперечую:

— Але коли це сталося вперше і я розповіла тобі, був лише початок свят. Речі все ще відбувалися так, як я їх пам’ятаю. Я можу передбачити події, бо вони не змінилися, — продовжую рвати серветку. — А тепер змінилось усе. Я навіть не знаю, що буде далі. Не уявляю, як довести йому, що не придумую.

— А якщо сказати про намір Лізи та Рікі продати хижку?

— Він уже знає. Я говорила про це, питала. Зрештою, вгадати, що вони нам про це скажуть, не так уже й складно.

— Ну, годі тобі, недотепо. Ходімо назад.

Притягнувши каву ближче, я хапаю її так, ніби вона — мій останній надійний друг.

— Мені в будь-якому разі треба було щось змінити. Цей стіл — мій новий дім. З нетерпінням чекай на лист від мене.

Зареготавши, Бенні тягнеться в задню кишеню, дістає гаманець.

— Тобі стане краще, якщо поговориш з Ендрю.

— Вони всі чекають біля мінівена?

Він мотає головою й кладе на стіл чисту стодоларову купюру.

— Всі вже давно поїхали, — Бенні встає. — Можемо взяти таксі.

Я дивлюся на гроші на столі.

— Святий Бенджаміне Франкліне. Моя кава коштувала не більше чотирьох доларів.

— У мене немає дрібніших.

— Давай краще я заплачу карткою, — починаю вставати, але він бере мене за руку.

— Мей. Я з цим розберуся. Вже майже Різдво, а цей милий ресторанчик уберіг тебе від машин і тентів та інших небезпечних летючих об’єктів, — він стенає плечима. — Ти колись чула про Spotify?

— М-м-м, так.

Бенні шкіриться:

— Я народився раніше.

— Наскільки?

— Набагато, — він киває на двері. — Ходімо.

Розділ двадцять третій

Дорогою додому я згадую кожний фільм про часову петлю, який колись бачила, а тоді сварю себе, бо таких небагато. Не дивно, що все псується. Таксі висаджує нас, але я не заходжу в будинок. Натомість прошу Бенні сповістити всіх, що зі мною все гаразд, але мені потрібно трохи побути самій. Після цього чимчикую крізь сніг на задній двір у пошуках єдиної людини, яка, сподіваюся, може покращити мій настрій.

Знадвору я чую, як Ендрю бриньчить гітарою, та нерішуче стукаю:

— Це я.

Він одразу ж видає:

— Заходь.

Сонце слабшає, котячись за гору, і накидає на плавучий будинок тінь моторошних сутінків, коли я заходжу.

— Привіт. Сподівався скоро тебе побачити.

В мені розквітає полегшення:

— Привіт.

Ендрю ставить гітару біля ліжка та підходить. Взявши моє обличчя, нахиляється й цілує так міцно, що світ навколо нас вертиться, як Чумацький Шлях.

— У тебе був важкий вечір, — говорить він, відступивши.

— Ага, я сподівалася трохи пояснити про…

— Тебе майже вбило двічі протягом п’яти хвилин, — каже Ендрю. — Кожен із нас так само перелякався б. Я хвилювався, Мей.

Я цілую його; навіть якщо він не знає та, ймовірно, не вірить у те, що відбувається зі мною, він не залишив мене висіти в затяжному емоційному стрибку з парашутом.

Простягнувши руку, Ендрю знімає пальто з моїх плечей, і я бачу, що він голодний і готовий. Саме те, що допоможе розвіятися. Ми рухаємося кімнатою, лишаючи стежку з розкиданого одягу: чоботи, шкарпетки, футболки, штани, ліфчик… з трепетом пірнаємо разом у спальні мішки.

Він уже напружився та навис наді мною з полегшеним стогоном, притиснувшись обличчям до моєї шиї.