Різдвяні кружляння

Тоді Ендрю дивиться на мене, його вираз шукає дозволу, і я відчуваю, як розуміння розливається тихою хвилею навколо нас. Можливо, річ у тім, як Майлз дивиться в землю, чи Бенні підступає ближче, солідарно ставши плечем до плеча. Так чи інакше, будь-хто з бодай краплиною співчуття вже зрозумів, що лишилося несказаним.

Ну, хіба що за винятком Рікі.

— Серйозно. Що відбувається?

— Може, краще поговорити, коли додому приїдемо? — тихо пропонує Бенні.

Я вдячно дивлюсь на нього — останнє, чого мені хочеться, — це видовище, і я б краще сама сказала мамі, але Тео рвучко видихає:

— Мей та Ендрю трахаються.

Уявлення не маю, якої реакції він очікував, але всі клякнуть, а потім повертаються до мене й Ендрю.

— А що нині означає слово «трахаються»? — тихо уточнює Ліза, і моє серце падає в п’яти.

— Заждіть, — каже Рікі. — Пробачте, здається, я щось не так зрозумів.

— Забийте, — Тео розвертається і крокує тротуаром. — Не важливо.

— Тео, — я біжу, намагаючись встигнути за його широкими кроками, і нарешті тягнуся, аби схопити його за рукав куртки, але він висмикує руку. — Зажди.

Перестрибнувши через купу льоду, спантеличено зупиняюся біля маленького магазину морозива, зачиненого на цей сезон. Він справді отак просто тікає?

— Тео! — горлаю, але той продовжує йти. Роблю ще один крок і застигаю, зачувши металевий стогін, за яким одразу ж слідує какофонія звуків падіння позаду.

Серце шалено калатає у грудях. Повернувшись, я бачу, що металевий каркас під тентом біля магазину зім’яло та відкинуло на тротуар на відстані менше фута від того місця, де я стою. Невинний шмат льоду, який я обійшла, тепер похований під каркасом.

Здіймаю голову до неба:

— Що? — розкидаю руки. — Що я маю зробити? Не йти за Тео? Просто стовбичити з Ендрю? Що?! Скажи мені!

Підходить Бенні, обережно кладе руку мені на плече.

— Мей. Дорогенька. Заспокойся, це просто нещасний випадок.

— Це не просто нещасний випадок, — істерика наповнює мій мозок, кров, пульс. Ллється крізь мене, срібляста й гаряча, стираючи все раціональне й зважене. — Автомобільна аварія? Це? — я дико махаю в бік викривленої маси тканини й металу. — Очевидно, що це моя провина.

Тато виступає наперед і ніжно бурмоче:

— Мей, — Ендрю стоїть поряд із ним. — Солоденька, що сталося? — він дивиться на Бенні. — Про що вона говорить?

Ендрю підступає ближче, кладе руки мені на плечі.

— Мейзі, що відбувається?

Я дивлюсь повз нього на Бенні.

— Я більше не можу поводитись так, ніби нічого не сталося. Це виснажує. Я не знаю, як триматися далі.

Бенні безпорадно дивиться на мене.

Повертаюсь до Ендрю, а потім до тата і брата. Сканую натовп очима.

— Я застрягла в якійсь часовій петлі та не знаю, як із неї вибратися. Тобто, — кажу, — кілька днів тому я так хотіла звідси втекти. А тепер не хочу все зіпсувати.

Ендрю бере мене за руку.

— Ти про що?

— Не знаю, як пояснити.

Бенні відкашлюється.

— Ми думаємо, що Мей проживає сценарій «Дня бабака». Вона була в хижці вже кілька разів, і щоразу її щось травмує, а потім вона прокидається на борту літака 20 грудня.

Ендрю скептично сміється. Решта перезираються. «Ми всі чуємо одне й те саме?»

— Я намагаюсь усе відстежувати, — зізнаюся, — і я усвідомлюю, що це звучить божевільно, але мені страшно, бо може статися щось жахливе, тож чи можете ви всі просто відійти від мене на кілька кроків?

Ніхто не рухається.

— Будь ласка, — благаю я і вивільняю руку з долонь Ендрю. — Назад.

Моя холоднокровність схожа на струну, яку повільно протягають над зубчастим краєм леза. Повертаюсь до брата, який дивиться на мене широко розплющеними стурбованими очима.

— Майлзе. Вдар мене.

Він недовірливо шкіриться.

— Що?

— В обличчя. З усієї сили.

Кілька голосів із жалем бурмочуть моє ім’я, але мені байдуже.

— Вдар мене. Я хочу повернутись у літак.

— Мей, я не буду…

— Вдар мене!

Він ховається за спиною Бенні, дивиться на нашого тата в пошуках допомоги, а потім я усвідомлюю, що Рікі взяв на руки Кеннеді, Ліза тримає Захарію, а всі інші — навіть Ендрю — дивляться на мене з острахом.

Розвернувшись, біжу вулицею, не розбираючи дороги. Молюся всім, що маю, щоб усе це закінчилось і я прокинулась на пасажирському сидінні 19-В. «Заберіть мене з цього кошмару».

Єдиний голос, який лунає позаду — обережні слова Бенні:

— Відчепися від неї, Дене. Їй треба побути самій.

* * *

Через дві години Бенні заходить у маленьку забігайлівку, де весь цей час сиджу я. Він швидко обводить оком інтер’єр, помічає мене, полегшено видихає та простує до мене.

Я п’ю свою четверту чашку кави. Тремтливими пальцями рву серветку на дрібні клаптики. Дуже скоро вони стануть мікроскопічними, купкою пилу на поверхні меламінового столика. У кутку стоїть обвішана мішурою різдвяна ялинка, блискучі паперові сніжинки тріпочуть над головою, а поряд палахкотить маленький камін, викладений із каменю. Ніщо не допомагає. Не лишилося ніяких відчуттів.

— Привіт, Майонейзі, — бурмоче Бенні, цмокнувши мене в маківку.

Коли я не реагую на дурне прізвисько, він відсуває стілець навпроти й сідає.