Різдвяні кружляння

Мейн-стріт досі має деякі схожості з тим старим гірничим містечком: ті ж старовинні вітрини та історичні споруди, але замість таверн і головних крамниць вулиця наповнена трендовими бутіками й ресторанами, музеями та навіть вміщує один цех. Парк-Сіті — це гроші. З огляду на те, що в цьому районі більше туристів, ніж місцевих, маєток Голлісів, ймовірно, коштує чимало. Не дивно, що вони вирішили його продати.

Ми з Тео робимо декілька простих фотографій для полювання — лось на світшоті, картинка ковбоя, дрейдл[38], сніжинка на декораціях. Фото предмета з написом «Хо-хо-хо». Ми зупиняємо якусь пару прямо на вулиці й запитуємо, чи не хотіли б вони заспівати для нас «Jingle Bells». Знадобився час, аби їх переконати, але, на щастя, вони у грі, бо я вже помітила, як Майлз та Ендрю зняли на відео принаймні чотирьох людей на вулиці, а перед нами Рікі з Кеннеді, здається, просто літають по списку. Ось тобі й перевага мати чарівну й не за віком розумну п’ятирічну дитину в команді.

Не те щоб я переймаюся перемогою, але це завдання неймовірним чином відвертає мої думки від високого пронизливого голосу в голові, який говорить мені, що все на межі краху.

Я не можу сповна довести, чому це відчуття міцнішає, але що є, то є: приплив паніки зростає. Так, усе по-іншому і, здається, на краще. Але я ніколи не довіряла власним рішенням, і коли ти отримуєш усе, чого хотіла, не знаєш напевно, як із цим упоратися. Я хотіла Ендрю, але це не так просто, як цілувати його та бути щасливою. Якби з’явився хоч якийсь знак, якесь підморгування зірок, що все стало на місця, я могла б видихнути. Прямо зараз мені хочеться пережити 26 грудня — подолати точку, в якій я ще ніколи не була, — а потім уже розслабитися з упевненістю, що все вляглося. Що я тут, аби залишитися.

Викресливши кілька пунктів із нашого списку, Тео зупиняється перед якоюсь крамничкою.

— Мені треба прихопити дещо для батьків, — прослідкувавши за його поглядом, дивлюся на вітрину, яка демонструє неймовірне приладдя для кулінарії, суміші спецій та кухонні дрібнички.

Чесно кажучи, крамниця з кухонним посудом здається останнім місцем, в якому він купував би щось для Лізи, але я помічаю, як Ендрю пірнає в магазин кварталом нижче. Без Майлза, який, мабуть, здійснює свої пізні покупки. Моє серце втричі збільшується.

— Буду там, — тицяю в тому напрямку. — Мені теж треба дещо докупити. Зустрінемося за двадцять хвилин?

Якщо Тео й помітив, як його брат заходить усередину, то не подає знаку. Злегка здійнявши підборіддя, він спонукає мене піти, і це все, що я можу зробити, аби не кинутись до Ендрю.

* * *

Вітрина досі підсвічує стару різдвяну ялинку з пір’я[39] та асортимент антикварних іграшок. Я заходжу в потік теплого повітря та святкової музики й пробираюся між полицями ретро-електроніки й потертих меблів, стосами старих платівок та використаного кухонного приладдя в пошуках Ендрю.

Він у кінці магазину: крутить в руці стару платівку й читає список пісень на звороті.

— Привіт.

Ендрю повертається, і, коли він усміхається, світ навколо нас миттю заливає золоте сяйво.

— І тобі, — спершу роззирнувшись, він нахиляється й швидко мене цьомкає. — Як там у вас із Тео?

— Все в нормі, — кажу я, взявши платівку з коробки, яку перебирав Ендрю. — Трохи напружено. Не знаю чому.

— Мабуть, тому, що ти спиш із його братом, а він про це й не здогадується.

При необережній згадці того, що ми спимо разом, я сяю зсередини, але провина кидає свою тінь.

— У мене таке відчуття, ніби я брешу йому, — а потім пригадую: — А, і Майлз знає.

— Знає, що ми… — Ендрю видається злегка нажаханим і робить незграбний сексуальний рух.

Засміявшись, я кажу:

— Не думаю, що йому відомо більше, ніж те, що ми цілувалися в коморі, — перехопивши погляд Ендрю, додаю: — Та годі тобі. Йому сімнадцять, а не сім. До того ж він спитав мене прямо.

Ендрю співчутливо здригається:

— Бідолашний Майлз.

— Він пообіцяв, що не розкаже, але мені здається, що це лише справа часу, і скоро всі дізнаються.

— Особливо коли я приїду навідати тебе в Берклі за тиждень, бо не зможу лишатися далеко.

Я сяю:

— Що?

— А що? — переможно усміхається Ендрю. — Чи це матиме занадто дивний вигляд?

Струшую головою, прикусивши губу:

— У мене таке враження, що все скоро зміниться.

— Тобто?

— Майлз поїде в коледж за кілька місяців. Мені треба знайти нову роботу, — усміхаюся до нього. — Нам із тобою.

— Ми можемо разом продумати варіанти роботи, — говорить він. — Є ідеї?

Стенувши плечима, продовжую гризти губи.

— Щось творче. Я могла б займатися фрілансом у сфері графічного дизайну, поки не підберу кращий варіант.

— Я подивлюся, чи нам щось треба на роботі, — пропонує Ендрю. — Якісь штуки для вебсайту, — він пересмикує плечима, і стає ясно, що він і гадки не має, як це робиться, але це так мило з його боку. — Можу запитати.

— Було б неймовірно, — усміхаюся. — Знаю, мені слід нервувати більше через втрату роботи, але…