Різдвяні кружляння

— Я б так ніколи не вчинив із тобою, Мей.

— Це складно через деякі речі, але почнімо з того факту, що наші батьки — найкращі друзі, але ми живемо за сотні миль одне від одного, — прикушую губу. — Пробач. Не хотіла все ускладнювати.

— Жартуєш? — він згинає коліна, і тепер ми дивимось одне одному в очі. — Єдиний спосіб це зробити — бути відкритими. Навіть якщо тобі здається, що ми вчора занадто поспішили, то точно виросли від нуля до шістдесяти балів. Продовжуй.

Гадаю, немає сенсу відкладати цю розмову.

— Я знаю, ти хочеш розповісти про нас усім, але ти впевнений? — ковзаю долонею під комір його футболки в пошуках тепла. Він ковтає стогін і вмить відвертає мою увагу глибоким дослідницьким поцілунком, від чого серцевий біль відлунює в пупі. — Не хочу, аби кожен надміру в нас інвестував, поки ми самі не зрозуміємо, що робити далі.

Ендрю киває, і я знаю, що мені не треба пояснювати свої слова. Я виросла, маючи перед очима приклад стосунків, що не спрацювали. Навіть найменші сварки можна перетворити на хаос, і я не хочу, аби хтось у цьому будинку почувався змушеним обирати сторону, якщо з самого початку щось піде не так.

Торкнувшись губами куточка мого рота, він говорить:

— Тоді чом би нам не продовжити ще трішки, перш ніж комусь говорити? Я зараз такий щасливий, що серце калатає. Але обіцяю постаратися зберігати спокій.

Проблема в тому, що я не знаю, як і мені це зробити. По суті, я віддала своє серце людині, для якої й берегла його половину свого життя, і мене лякає, що він не усвідомлює, що тримає в руках.

За кілька футів від нашого сховища спиняються чиїсь кроки. Ендрю замовкає, вирячивши очі. Я затамовую подих.

— Агов, хто б це не був, — здригається він. — Я тут… гм-м-м… перевіряв, чи зачинене вікно, — коли Ендрю простягає повз мене руку, щоб брязнути засувом, ми витріщаємось одне на одного й молимося, щоб це виявились Кеннеді чи Захарія, і можна було би прикинутися, що ми знову граємося в сардинки.

Але потім хтось відкашлюється, і я мушу визнати, що жоден із двійнят цього не зробив би й не заговорив би голосом дорослого дядька:

— Можу порадити хорошого слюсаря.

Бенні.

Ендрю відкидає штору, випускаючи пар.

— Ох, дідько.

Бенні хихоче:

— Чи слід мені запитувати, чим ви займалися за шторою?

Накладаю обнадійливе світло на свої слова:

— Ремонтували засув?

Але Бенні не второпав:

— То он як дітки називають це в наші дні?

— Цілувалися, — визнає Ендрю. — Але забожися, що збережеш таємницю.

— Здається, останнім часом я й так немало їх зберігаю, — Бенні косує в мій бік.

Ендрю помічає та дивиться то на мене, то на нього.

— Що відбувається?

Знизую плечима, мовляв, Бенні сказав це, не я.

— У Мей деякі справи.

— Хороші чи погані? — цікавиться Ендрю, повернувшись до мене, стурбований, що я від нього щось приховую.

— Ох… Б’юсь об заклад, що хороші, — відповідає Бенні, багатозначно здійнявши брову. Через плече Ендрю я виставляю великі пальці. Бенні за спиною в Ендрю пританцьовує від радості, та різко спиняється, коли той обертається. — Але я прийшов, аби попередити вас, що Майлз шукає Мей.

— І ти знав, що ми за шторою? — питаю його.

Бенні збирається йти й шкіриться на нас через плече:

— Було нескладно відшукати джерело хихотіння.

* * *

Мій брат чекає на ґанку, сівши на гойдалку й гортаючи телефон. Він підводить погляд, коли чує мої кроки, та стискає долоні колінами.

— Привіт.

— Привіт.

Мені холодно, бо я щойно з душу, і почуваюся так, ніби увійшла до холодильної камери. Зуби цокотять, і я хапаю однією рукою горнятко кави, поки іншою застібаю парку до підборіддя.

— Бенні сказав, ти мене шукаєш.

Майлз завмирає, почервонівши, і наступної миті я здогадуюсь, у чому справа. Як я могла цього не передбачити?

Опускаюсь поряд із ним на гойдалку, стукаючись плечем об його плече.

— Як справи?

— Вчора я мав рацію, еге ж? — запитує він, а потім дивиться на мене. Мій брат успадкував материні велетенські очі та знає, як ними користуватися. Він може невинно вирячити їх чи лихо звузити. Просто зараз Майлз злегка мружиться і, схоже, почувається приниженим, запитуючи мене, але, я знаю: він сподівається, що я йому не брехатиму.

— Мав рацію щодо чого? — уточнюю, бажаючи переконатися.

— Що у вас із Ендрю мутки.

— Так, — відповідаю просто.

— Тео знає?

Мені хочеться кудись сховатися.

— Ні. І, будь ласка, не говори йому. Якщо ми вирішимо, що це до чогось приведе, то самі всім розкажемо.

Майлз киває та відвертається до засніженого подвір’я.

— І ти точно впевнена в тому, що робиш?

— Не зовсім.

— Бо знаєш, що мама біситиметься.

Проблема в переїзді додому полягає в тому, що від незалежної дорослої я знов повернулась у режим дитини. Мама досі бере на себе приготування їжі, бо обожнює це. Вона пере мої речі, бо їй це допомагає розвіятися, поки вона думає про те, як покращити одну зі своїх картин. Звісно, я обожнюю ці пільги, але вони означають, що я не можу жалітися, що вона так само ніколи не думає двічі, перш ніж дати мені кілька центів на яку-небудь забаганку.

— Повір, — кажу, — це — найперша причина, чому я ще нічого не розповіла.

Майлз глибоко зітхає та повільно випускає пару.