Різдвяні кружляння

— Здається, Тео в тебе закоханий.

— Що? Ні, не може бути, — дивуюся.

— Звідки тобі знати?

Сухо сміюсь у відповідь:

— Тео звик, що всі хочуть його. А я — ні. Він — той тип хлопців, які жадають того, що не можуть мати.

Я дивлюсь, як Майлз поглинає цю інформацію, а потім, здається, розуміє, повільно киваючи:

— Гаразд. Я просто… не хочу, аби він засмутився.

Поцілувавши брата у скроню, кажу йому:

— Хороший хлопчик.

Він з удаваною огидою відштовхує мене, але підсувається ближче, перш ніж піти:

— Проведи з ним трохи часу сьогодні.

— Чому?

— Бо я думаю, що він за тобою сумує.

Розділ двадцять перший

Гадаю, те, що Майлз і Тео розбили миску, в яку ми завжди кидали папірці для вибору команди, — це доля. Натомість Рікі бере свій ковбойський капелюх, і цього разу, коли витягають ім’я Тео, моє йде наступним. Ендрю прикидається, що в нього від суму тремтять губи, але не сумніваюся, що вони з Майлзом вийдуть із полювання на мотлох переможцями; у їхній команді — вбивча комбінація невинних оченят Майлза та здатності Ендрю причаровувати незнайомців і втягувати їх у будь-яку авантюру.

Те що треба, бо список цього року повний відеосвідчень, включно з:

— Незнайомцем, який співає «Jingle Bells»;

— Собакою, що виконує трюк;

— Кимось, хто зачитує свій різдвяний список;

— Товаришем по команді, який демонструє акт доброти.

Тео підходить до мене зі списком та сором’язливою усмішкою, що обеззброює. Як може цей голубок бути тим самим хлопцем, який лизав моє обличчя та відмовився поговорити зі мною наступного ранку? Неможливо з цим змиритися. Ми звикли переписуватися про все — домашню роботу й школу, його футбольні тренування й мої художні проєкти. Він жалівся на сніг, а я надсилала йому фотографії маминого садка, який досі квітне. Давненько ми таким не займалися. Цікаво, чи він сумує за цим?

Як же мені не хочеться, щоб Майлз мав рацію.

— Здається, ми з тобою влипли, — говорить Тео.

Сміюся, плескаючи його по руці. Надто гучно, Мей. Надто нещиро. А Тео знає мене достатньо добре, щоб не попастися на гачок, тож він трохи відходить, ніби запідозрив щось. Водночас Тео — не той, хто почав би розпитувати на публіці, та й узагалі цікавитись почуттями, тож ми так і стоїмо в незручній тиші, поки формується решта команд.

А потім вирушаємо, втиснувшись у мінівен Рікі. На передньому сидінні Ендрю вмикає різдвяний альбом Нета Кінга Коула, і ми всі співаємо врізнобій, уважно розглядаючи свої списки та кепкуючи з того, що Рікі водить машину, як старий дід, а потім захоплено базікаємо про те, який неймовірний бенкет чекатиме на нас увечері.

В’їхавши в місто, вмощуємось на маленькій стоянці й по командах вискакуємо з мінівена. Розпорядившись, щоб усі зібрались біля машини за дві години, Рікі відпускає нас, нагадавши бути ввічливими, просити дозволу, перш ніж когось сфотографувати, і «якщо хочете просто здатися зараз, я зрозумію. Ми з Кеннеді все одно виграємо».

Тео повертається спиною до решти групи, й ми формуємо юрбу з двох тіл. Відчуття близькості до нього — не дивина: я знаю Тео все своє життя. Проте ніяк не можу відкинути важкі думки. Річ не лише у фліртуванні з ним у минулій реальності чи тому факті, що тепер у мене стосунки з його братом. Існує ціла купа речей, про які Тео не знає, і правда в тому, що я почуваюся так, ніби пізнала його з іншого — не найкращого — боку вперше за весь цей довгий тиждень.

Він водить пальцем по списку.

— Почнімо з чогось швидкого. Реквізит у вигляді карамельної тростини, — читає вголос. — Фотографія нас двох у капелюхах Санти. Зображення оленя на чомусь, — підводить на мене погляд. — Ці мають бути доволі легкі.

«Особливо коли я знаю, де знайти більшість цих речей», — додаю подумки.

— Тоді веди, — усміхаюся йому через силу. Усе між нами відбувається через силу. Як же це бісить.

Тео повертається та крокує ліворуч від мінівена на Мейн-стріт, а я озираюсь та бачу, що Ендрю й Майлз вирушили в тому ж напрямку, але перетинають вулицю, щоб між нами було трохи простору. Коли наші погляди зустрічаються, Ендрю підморгує. Стає так спокійно, ніби вода полилась у пересохле горло. Таке ідеальне нагадування, що навіть якщо нам доведеться з цим справлятися, ми маємо робити це разом.

Ми цілувалися.

У нас був секс.

Все насправді дуже добре.

Я біжу, аби наздогнати Тео, беру його за руку, відчуваючи свіжий приплив бадьорості.

— Ось ти де, — він розпливається в усмішці.

Перш ніж Парк-Сіті став відомим популярним місцем лижного спорту й прихистком кінофестивалю «Санденс», це було гірниче містечко. Примостившись між двома гігантськими курортами, долина була відкрита світу, коли солдати зупинилися поряд із Солт-Лейк-Сіті, аби вирушити через гори в пошуках срібла. Далі проклали залізничну колію та поповзли чутки, і місто наповнили золотошукачі в гонитві за вдачею.