Різдвяні кружляння

Фігурі на моїй замальовці років вісімдесят, але очевидно, що це — портрет Ендрю. Працюючи, я намагалась упіймати теплу доброту його очей, дику неслухняність волосся, грайливий вигин рота. Жінка поряд — моя точна копія. Я спробувала пом’якшити старістю вилиці, змалювати круглу припухлість нижньої губи й широку глибину своїх усміхнених очей.

Ми сидимо на гойдалці при хижці пліч-о-пліч, переплівши пальці. Моя ліва рука спочиває на коліні, прикрашена простою весільною стрічкою; рот відкритий, голова закинута назад від радощів, а його очі сяють щасливою самовпевненою гордістю. Ми не граємо на публіку, навіть не переймаємося, що поряд хтось може спостерігати.

Хто знає, через що ми пройшли за останні шістдесят років, але досі беззаперечно щасливі.

— Мендрю та Мейзі, — тихо промовляю я тонким голосом. — У мене не було часу зробити повну картину, але й так гарно. Це така собі замальовка, лише можливість. Навіть якщо вона ніколи не втілиться у щось більше, ти — єдиний, хто робить мене щасливою, і я вдячна за це.

Нахилившись, поспіхом цілую його в лоб і повертаюся до виходу, перш ніж розревітися.

Я берегла сльози до того часу, поки не опинюсь на вулиці, на самоті, серед снігу.

* * *

Мені не хочеться повертатись у хижку. Звуки зсередини дивним чином викликають клаустрофобію. За останні кілька днів я зробила стільки відкриттів, що мені потрібно трохи тиші, аби все перетравити, дати всьому утрамбуватися, щоб я змогла зрозуміти, куди рухатись далі.

Алея, що веде в напрямку від хижки, завдовжки з чверть милі, припорошена свіжим снігом. Мої чоботи скриплять на тонкій пороші, але на вулиці нетипово для цієї пори року теплий вечір, і я чую, як крига тане на гіллі дерев, шумно крапає та хлюпає. Опинившись на головній вулиці неочікувано незахищеною від вітру, я застібаю пальто й звертаю ліворуч, проходжу іще близько милі в напрямку вулиці, такої ж знайомої, як і та, на якій стоїть мій дім.

Ми з Ендрю й Тео весь час гуляли тут, коли наші батьки виставляли нас із дому, щоб під ногами не метушилися. Ми збирали палиці й використовували їх як мечі, ціпки чи чарівні палички. По черзі тицяли на хижки, які кожен з нас би купив, подорослішавши, а ще роздумували над тим, чим би займалися щодня, ставши постійними сусідами. Ми рубали дерева в марних пошуках ведмежих барлогів чи мисливських пасток. З часом деякі з будинків продали та реконструювали чи й узагалі повністю оновили. Цій вуличці не вистачає трішки хвалькуватого блиску інших частин шикарного Парк-Сіті; навіть реконструйовані будинки зберегли атмосферу безпечної лісистої місцевості. Улітку, якщо примружитись, можна побачити в кінці вулиці зимову країну чудес, яка от-от готова з’явитися.

Дим клубочиться з димарів, а безладна суміш святкової музики ллється дорогою. Я зупиняюся біля свого улюбленого будинку на цій вулиці — обвитої плющем споруди, що нагадує оселю лісових гномів — та дивлюсь на еркер[43], який виходить на вулицю. Дві затінені фігури рухаються в передній кімнаті біля різдвяної ялинки, що яскраво сяє. Ще одна постать порається на кухні. Навіть звідси я вловлюю запах печеної індички й маслянистої солі холодних соснових дерев. Якби я прихопила з собою скетчбук, то зробила б замальовку прямо тут.

Якщо мені так добре серед снігу, чому б не оселитися там, де сніжить? Таке собі раптове перегрупування думок, усвідомлення, що мені не обов’язково лишатись у Каліфорнії та не слід втискати ціле життя в нинішній шаблон. Я можу рухатися. Можу покопирсатися в тунелях думок та уявити роботу мрії. Можу з’ясувати, хто ж така ця бісова Мейлін Джонс. Я спробувала підкорити Ендрю, але він вислизнув із моїх рук, хоча це й не означає, що варто дозволити іншим ниточками хоробрості розірватися.

* * *

Мій настрій, яскравий після прозріння, спадає, щойно я повертаюсь у хижку та усвідомлюю, що Ендрю немає серед решти у вітальні.

— Всім привіт, — вітаюся.

Бурхливі балачки завмирають із моєю появою.

— Здоров, Мей, — виструнчився Майлз.

Усі в очікуванні вирячилися на мене. Не думала, що моє повернення так точно підмітять.

— Здоров…

Захарія катається по килиму і хихоче.

— Що таке? У мене на голові пташине гніздо?

Аарон проводить долонею по темному, як чорна діра, волоссю, говорячи:

— Та ні, нічого такого, — ніби це було серйозне запитання.

Нарешті Ліза цікавиться:

— Ти зайшла через сіни?

Заперечую:

— Через головний вхід. А що?

Вони продовжують витріщатись на мене, ніби чекають продовження.

— Гаразд. М-м-м… Ендрю досі в плавучому будинку?

— Він… — починає Кеннеді, але в ту ж мить Рікі бовкає:

— Надворі холодно?

Спантеличено закліпавши, відповідаю натягнуто:

— Так.

Опустивши очі на новий годинник, усвідомлюю, що мене не було майже дві години, а я навіть не подивилася, чи машина Ендрю досі стоїть у під’їзді. Я б запитала, чи він тут, але не певна, що хочу знати.

Незграбно кручусь на місці, не впевнена, що з собою вдіяти.

— Що ж, ви всі поводитесь якось дивно, тож я трохи посиджу внизу. Дайте знати, коли буде потрібна моя допомога з вечерею.

— Ти повинна піднятись нагору, — виспівує Захарія на підлозі.

— Повинна?