Різдвяні кружляння

Переконана, він має рацію, — щастя накладає сяйво на нашу шкіру й підстрибує в наших кроках — але зараз черга Бенні говорити. Він засмаглий, волосся вигоріло на сонці та вкрилося пилом від, як я припускаю, постійної роботи над будинком. Його усмішка вигинається по-новому зморшками в куточках очей, і я помічаю на мить, що він тут не просто задоволений, а голову втрачає від щастя.

Далі свої обійми отримує Ендрю, — чоловіче потискування з плесканням по спині — і коли мої очі вже роздивилися ґанок, і мені вже не терпиться увійти, Бенні нарешті заводить нас усередину.

Мене переповнює побожний страх. Поруччя — ті ж, які ми бачили з дитинства, проте реконструйовані, сяють медовим коричневим відливом у вечірньому світлі, що ллється крізь парадні двері. Сходи переробили, як і всю підлогу внизу. Бенні залишив більшість старих меблів, але відполірував, полагодив і вимив їх усі, тож всередині яскраво та затишно водночас. Від свіжого шару фарби внутрішній простір здається набагато світлішим.

— Повірити не можу, що ти зробив усе це протягом шести місяців, — говорить Ендрю, поволі обійшовши по колу. — Тут ніколи не було так гарно, відколи… ну, хіба що до мого народження.

— Зажди, — Бенні проводить нас у кухню, де нове покриття яскраво сяє у вечірньому промінні, а чисті сталеві приладдя замінили всі оригінальні. Холодильник — справжнє здоровило з технологіями на дверцятах, і я підозрюю, що він може навіть обчислити домашнє завдання Майлза. Мама, Аарон і Кайл почнуть своє нове кулінарне шоу, коли це все побачать. Кухонний стіл із суцільного шматка дерева стоїть посеред широкого простору, оточений шістнадцятьма сидіннями.

Бенні перетворив їдальню, яку ніколи не використовували за призначенням, на вітальню з дивовижними вбудованими полицями, напханими книжками. Підвал уже закінчили, а свіжий гіпсокартон розділив його на чотири окремі кімнати: широка сімейна кімната унизу сходів, де, за словами Бенні, він поставить столи для більярду й пінг-понгу, а ще — машину для пінболу; з головної кімнати відкриваються три спальні зі спільною ванною в глибині будинку.

— Відтепер ніяких двоярусних ліжок, — радісно наспівує Ендрю.

— Віддав їх родині в кінці вулиці, в той кам’яний будинок на Гірському Хребті, — Бенні підіймає викрутку, що валяється на підлозі. — У обох їхніх дочок — двійнята. Скажіть, дивина?

Ендрю перехоплює мій вражений погляд, його очі зблиснули. Ми обоє знаємо, про який саме будинок говорить Бенні. Ендрю відомо, що я там гуляла, поки він поїхав по цукерки, аби заманити мене в шафу та зізнатись у коханні. Як дивовижно влаштований всесвіт.

Бенні обводить поглядом кімнату, киваючи сам собі:

— Тепер у нас вдосталь місця для всіх, ще й рости є куди.

Спальні вгорі так само велетенські, за винятком горища, яке переробили в хазяйську кімнату Бенні. Там роботи ще не закінчили — поки що приміщення нагадує захаращену зону реконструкції — але я бачу її кістяк серед хаосу. Вікно з вітражного скла все ще на місці. Стеля зі схилами не зміниться. До речі, вигляд кімната має майже як і завжди, просто трохи кращий.

Голос унизу гукає Бенні, лишаючи нас із Ендрю дивуватися наодинці. Меблі в його старій кімнаті на місці, аромат евкаліпта досі не вивітрився з матраца, стін, одягу в шафі. Проводжу долонею по тумбочці, коли пара рук огортає мене за талію ззаду, з хихотінням затягуючи в шафу. Двері скриплять за нами, й Ендрю перетворюється на містера Липкі Руки й напівлоскоче-напівобмацує мене.

— Я починаю вірити, що в тебе якась шафоманія.

Він бурмотить мені в шию:

— Подумай, скільки років ми змарнували, уникаючи цього.

Я верещу, грайливо відштовхуючи його, а він тягнеться до мене й пригортає до себе.

— Ходи сюди, — каже Мендрю й треться обличчям об мою шию. Він задоволено стогне й питає: — Як воно — повернутись назад?

— Неймовірно, — хапаю його плечі, занурюючи пальці в його кучері. — І дивно. В хорошому сенсі.

— Дивно, ніби зустріти Крістофера Вокена?

— Саме так, — відступивши, я цілую його підборіддя. — Де хочеш спати цими вихідними?

— Мабуть, тут, — вагається Ендрю. — Всі ліжка внизу одномісні, а в плавучому будинку буде занадто спекотно.

Та і як ми туди підемо? Звісно, з’явиться ностальгія, а може, ще й гірка радість. Знаю, в Бенні на будиночок великі плани, але, наскільки мені відомо, робота над ним ще не почалася. Я б не проти поспати в ньому, щоби згадати старі добрі часи, але там зовсім немає вентиляції. Ендрю має рацію: в пік літа там, швидше за все, буде дуже некомфортно.

— Тут із тобою колись спала якась дівчина?

— Одного разу, — зізнається Ендрю, відступаючи й гладячи долонею мої щоки. — Ліз, — одне з довготривалих кохань Ендрю. Вони зустрічалися кілька років тому. Кілька місяців тому ми перетнулися з нею та її новим чоловіком у якомусь барі, і вона була така бунтівна. — Але нічого такого не було.

Ця маячня мене смішить. Не можу уявити, як це: лежати в ліжку з Ендрю Голлісом і не роздягнути його.

— Брехун.

— Ні, я серйозно, — каже він. — Мама з татом знаходилися на відстані п’яти футів від нас. А я був надто сором’язливий, щоб до такого довести.