Різдвяні кружляння

— Що ж, цього разу твоїх батьків тут не буде, — нагадую йому. — А речі Бенні лежали в одній з незакінчених кімнат унизу, тож… гра починається.

Ендрю гарчить, знову притискаючись обличчям до моєї шиї.

Цими вихідними тут тільки ми й Бенні; у всіх решти свої проблеми. Мама з татом допомагають Майлзу переїхати в КУЛА — Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі, де він уже почав відвідувати футбольні тренування. У Кайла репетиції в хорі — ми всі сподіваємося на нову бродвейську сенсацію. У Тео розпал будівництва нового будинку біля Каньйону Огдена, що за півтори години їзди звідси, а Рікі з Лізою вирушили у літній круїз із Сієтла на Аляску. Проте ми з Ендрю з легкістю змогли приїхати з Денвера. У нас довга відпустка, і ми вмираємо від жаги побачити, що Бенні зробив із хижкою.

У двері м’яко постукали, й ми перезираємось — нас спіймали! — а потім Ендрю відчиняє дверцята, впускаючи яскравий шматок світла та вид ошелешеного обличчя Бенні.

Той регоче.

— Так і думав, що ви тут.

— Бо, Бентлі, — шепочу я, — ця шафа — наше священне місце.

— Я ж пообіцяв це не змінювати, — він киває на вихід. — Ходімо. Хочу дещо показати.

Ми спускаємось униз, і я намагаюся вгадати, що ж буде далі. Я вже почуваюся вкритою ідеальною сумішшю нового і старого, яку Бенні вдало створює. Що ми ще не бачили? Задній двір? Круту можливість нового ґанку? Ендрю знизує плечима, коли я запитально дивлюся на нього, та витирає долоні об штани. Він видається збудженим, і я замислююся, чи якась частинка його сутності бореться з бажанням побачити, як сильно змінився будинок. Хоч це й на краще, але все ж таки.

Ми повертаємо внизу та йдемо коридором у кухню, через сіни й до задніх дверей.

Двір не змінився, але я все одно зупиняюся. Ендрю продовжує йти, та я не можу слідувати за ним, не можу зрушити з місця, бо структура, яку я бачу, лише віддалено нагадує плавучий будинок, із яким я росла. Переді мною красиве сільське лігвище. Маленька рибальська хижка з гігантським вікном, яке все ще виходить на гору. Там є димар, сходи, крихітний ґанок із двома яскраво-жовтими кріслами адірондак і столиком.

Я не помічаю, що плачу, поки Ендрю не повертається й не бере мене за руку, любовно регочучи з мене та втираючи моє обличчя своєю вільною долонею.

— Ну, годі.

Він тремтить.

— Ти знав? — запитую.

Він не відповідає, лише тягне мене вперед, усередину. Там усе ще одна кімната, — ну, за винятком нової ванної — але в глибині стоїть ліжко з балдахіном, диван і зручний стілець біля входу при журнальному столику на прекрасному килимі. Камін, вочевидь, не придатний для користування, проте нова система клімат-контролю вже люб’язно дзижчить, підтримуючи всередині свіже й комфортне повітря.

Мій погляд прикипів до фотографій у рамках, які прикрашають стіни — їх там щонайменше двадцять: деякі маленькі, інші розміром не менш як вісім на десять, і ми на них у різноманітних комбінаціях. Я з татом на санчатах. Ендрю, Рікі, Тео й Ліза на ґанку головної хижки. Бенні з мамою підносять коктейлі до фотографа. Майлз і двійнята грають у шашки на підлозі вітальні. Кайл тримає п’ятирічну мене догори ногами біля сніговика. Аарон із мамою куховарять у фартухах. Бенні зі мною-юначкою, Тео та Ендрю влітку, коли ми ходили в похід стежкою Залізного каньйону.

— Це нереально, — повертаюсь і бачу, як Ендрю поглинає це все, але він більше не стоїть поряд зі мною, він…

Він стоїть на коліні.

Невже в мене — найповільніший мозок у світі? Можливо. Але минає повних п’ять секунд чи й більше, перш ніж мені вдається скласти літери докупи у слово й вимовити єдине:

— Ой.

— Мейзі, — говорить Ендрю й розкриває долоню, демонструючи золоте кільце з ідеальним овальним сапфіром. Він дивиться на мене кілька мовчазних секунд, схвильований.

— Протягом останніх шести місяців ми отримали свою долю пригод, — продовжує він хрипким голосом. — Твій переїзд у Денвер, нова робота, наша нова квартира. Я нічого не люблю більше, ніж готувати з тобою вечерю, говорити про наш день, мріяти про те, чим займемося далі, — ковтає, але не зводить з мене очей. — Я й ночі не провів без тебе, відколи ми були тут востаннє. Не знаю, як ми на це спромоглися, хіба що зробили ці стосунки нашим пріоритетом. Ти — мій пріоритет, Мей. Я такий в тебе закоханий. Здається, неможливо уявити, що я був би з кимось іншим. Будь ласка, — завершує він тихіше, — ти вийдеш за мене?

* * *

Тільки ідіотка не загорлала б «ТАК!», і — переконавшись, що Бенні лишив нас самих собі, — не стрибнула б на цього чоловіка. Близько десяти секунд Ендрю нерішуче намагається вмовити мене поділитися з Бенні хорошою новиною, а потім здається та дозволяє мені штовхнути його до ліжка й здерти жахливий светр з його тіла.