Читаем Роман юрби полностью

Льонька того ранку вийшов із комірчини лишень тоді, коли жінка побігла на роботу. Як завжди, не звернув уваги на приготовану їжу, а взяв два яйці і підсмажив на олії. Відтак зварив міцної кави й поволеньки випив. Закурив на кухні, хоч ніколи досі тут не курив: у жіночому царстві, яким і була кухня, цього не дозволялося рішуче. Відчинив шафку і витяг вузлика, де ховалися гроші. Відлічив рівно стільки, скільки одержав ув останню получку, віднявши те, що, на його думку, пішло на його прохарчування в домі за цей час. Відтак озирнув кімнату було чисто й ошатно і нічого не треба було лагодити. Відтак узяв свою-таки валізу і склав до неї чоловічі речі. Зайшов у комірчину і склав інструменти до скриньки, а що туди не влазило, залишив. Вийшов у передпокій і зирнув на пальто, яке висіло серед іншої, жіночої, одежі. Але його не забирав, бо й нікуди – обидві руки зайняті. Вийшов на ґанка і зачинив двері, а ключа поклав в умовлене місце. На ґанку посидів – допалив останню сигарету і звичним рухом викинув недопалка в помийне відро. Подивився на довколишні хати й сади, що вже потроху почали осипати цвіт, але зорив на те байдужим оком. Відтак звівся, ще раз окинув поглядом двір: чи не лишилося чогось недоробленого, погляд його лагідно спочив на тому, де приклалися його руки, особливо на покритій жабами стіні. Хитнув на прощання хаті, бо прожив тут не один рік і знову не відчув нічого. Пішов угору, ще мав зайти до Олексія. Той нібито цього і чекав – стояв біля хвіртки.

– О, – сказав. – Чого ти з вєщами?

– Бо вже йду, – спокійно сказав Льонька.

Олексій обдивився його уважним позиром

– А ти добре подумав?

– І не один день, – сказав Льонька.

– Баби, вони такі, – сказав Олексій. – А мо, не тра аж так?

– Тра! – сказав тихо, але незворушно Льонька.

– Ну, діло твоє, – сказав Олексій. – То шо, шибонем партійку?

– Для цього до тебе й прийшов, – сказав Льонька. – На одну партію обіщав зайти.

Вступив у двір, а приятель, підморгнувши по-змовницькому, повів його у сарай. Відхилив дошку і витяг звідти пляшку “Червоного міцного”.

– Це мій сховок, – сказав. – Тільки не продай мене!..

– А жінка на роботі? – спитав Льонька.

– А де ж їй, голубці, бути? – захихотів Олексій. – Їй і не сниться, що ми смикнемо. Виграю, ще одну купиш...

– А не виграєш?

– Це я не виграю? – звів брови приятель. – Мені Борис-електрик таку комбінаційку показав!..

Пішли до хати, де стояло блюдечко з нарізаним салом, лежало півхлібини і дві цибулини.

– Спершу вип’ємо, а тоді заграємо, – сказав Олексій.

– А може, на свіжу голову заграємо?

– У мене голова свіжіша, коли вип’ю, – захихотів приятель.

Здер станіоль, і червона рідина забулькала в склянки.

– Треба придумать таке! – сказав задоволено. – Бутилка якраз на два стакани. Будьмо!

Торкнулися склянками й перехилили. Олексій випив махом, а Льонька прикладався двічі. Тоді з’їли сало, цибулю й півбуханця.

– Ясна в тебе голова? – спитав іронічно Льонька.

– Як стьоклишко! – відказав приятель і витяг дошку із шахами.

Вони грали якраз п’ять хвилин.

– Стривай! – закричав невдоволено Олексій. – Я не так пішов! Можна, переходжу?

Але Льонька вже встав. На його обличчі цвіла ота трохи в’їдлива, але й блага усмішка.

– Нє, давай переходжу! – гаряче запропонував Олексій. – Накше партія незаконна буде.

– Як так незаконна? – здивувався Льонька.

– А так, шо не куплю другої пляшки!

– Ти вже на програш поставив, – байдуже відказав Льонька. – Ніколи мені!

– На поїзд не вспієш?

– Може, й на поїзд, – сказав Льонька. – Хто зна!

– Странний ти сьодня. Давай ще партійку й баста!

Але Льонька натягав на голову картуза, на вустах цвіла та ж таки усмішка, що Броня називала її ідіотською, тільки було в ній щось неживе. Приятель помітив того усміха й махнув рукою.

– Да, шось з тобою дєлаїця, – сказав, пильно позирнувши. – Не моє воно діло, а по-моєму, ти перегнув.

– Не знаю, – сказав Льонька й подивився поверх приятелевої голови. І очі його стали, так само, як усмішка, напівмертві.

– Куди ж підеш? – спитав співчутливо Олексій.

– Куди ноги понесуть, – спроквола відказав Льонька – Чи ж я знаю?

Стояли й дивилися пильно один на одного. Перший не витримав Олексій, махнув рукою, ще й пальцями приклацнув.

– По-моєму тобі дур зайшов у голову, – сказав Олексій. – А може, порода така заклята.

– Порода, – згодився Льонька – Такий і батько в мене був.

– Ну, тоді тебе з мєста не здвинуть, – зітхнув Олексій. – То шо, й не повернешся сюди нікада?

Льонька не відповів, але й усмішка, й очі, й все лице, що подобали зовсім на таку машкару, яка приснилася сьогодні Броні, були мертві й непроникно-спокійні.


10


Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза