Роман юрби

Льонька ж тимчасом оглядав двора: паркана було полагоджено, розхитані петлі на хвіртці підбито, дірку на даху в сараї, через яку крапало, закладено, хату підлагоджено – білити не його була турбота, а ясінчина. Шукав очима неладу чи чогось недоробленого, але не побачив, та й темнаво вже. Від цементу шкіра рук сохла, і він пішов умитися. Вмивався довго й старанно, голосно кляпаючи носиком умивальника, аж той кляпіт почав дратувати Броню і на кожен звук підскакувала. Ніяк не могла дочекатися, поки зайде до хати. Але він увіч не поспішав. Сів на ґанку і спокійно перекурював, дивлячись мертвими очима туди, де буяло море травневого цвіту і де ридав соловей, гаряче признаючись своїй коханій у своїх несталих і тимчасових почуттях, але Льонька того солов’я не чув. Вогник цигарки спалахував через однакові інтервали, ніби передавав тому солов’ю потаємні сигнали, а що сутінок загус уже зовсім, освітлював на коротку мить закостеніле обличчя. Зрештою, цигарка припекла пальці, викинув її в помийне відро. Засипіла й видала з себе останній дим, як нечиста сила, котра щезає, і це стало для нього сигналом. Звівся, важко розгинаючись, махнув кілька разів руками для розминки, звільна взявся за ручку дверей, але затримався – заходити не хотілось. Однак переборов себе і зайшов.

– Бери там їж, – сказала із хати Броня.

Не почув, відчинив двері комірчини і вже ступнув через порога.

– Стривай, побалакати хочу, – сказала зовсім голосно Броня.

Але й це не дійшло до нього, бо таки переступив межу и зачинився. Глухо стукнула защібка, немов кинула поміж ним і нею стіну, яка впала хоч і безшумно, але важко й нерухомо стверділа. Тоді Броня кинулася до комірчини й затермосила дверми.

– Відчини, Льонь, ну, відчини, – благала вже з нотками ослабу, навіть відчаю. – Ну, досить уже дутися. Ну, нехай винувата я, тільки ж не треба так... Ну, нема в мене сили витримувати...

За дверима стояла глуха тиша, наче ломилася Броня в порожнє приміщення.

– Не муч мене! – ляско вигукнула. – Прошу тебе, не муч!

Але голос її, хоча й розлунився, але поза ту впалу стіну не проник. Навкруги було порожньо, і їй здалося, що в домі таки нікого нема. Що той заклятий мовчун не просто ввійшов у двері комірчини, а переступив порога тьми й розчинивсь у ній, як розчиняється й солов’їний спів, котрий один зараз тривожив тишу, бо невгамовний коханець-співака розривав собі груди натхненним співом, аж таким, що й сам починав вірити в його силу. І саме вслухаючись у той спів, збагнула раптом Броня: залишилася сама як палець і тій самоті не буде ані кінця, ні краю, відтак стала тиха й маленька. Руки опустилися, плечі згорбились, і вона рушила до своїх дверей, здригаючись од спазматичного плачу. І чим далі відходила, тим глибшу й болючішу неприязнь відчувала до того заклиненого заклятця.

9

Цілу ніч співали солов’ї, але ні він, ані вона не чули того співу. Броня спала погано, верзлося казна-що; прокинувшись серед ночі, і їй здалося: хтось ходить по домі. Напружилась у чеканні, але то був тільки шматок її обірваного сну. В хаті висіла непорушна тиша. Така тиша, якої ніколи не бувало, тож довго лежала, вслухаючись у неї, доки знову не загойдалась у червоно-рудястих хвилях. І снився їй дивний чоловік із головою у формі зрізаного конуса, тіло якого було сплетене з мотуззя, а замість пальців витиналося два гачки. І той чоловік ішов по натягнутому над землею дроті, який починався з нічого й ніде не кінчався, і від його поступів дріт той басовито бринів. Чоловік же йшов, наклавши на лице машкару, і машкара ота й була – Льоньчине обличчя, але не з теперішнього часу, а з недавнього, бо на вуста його було покладено трохи уїдливу, а трохи благу всмішку, чи й ідіотську, як вона називала. І він тримав в одному гачку валізу зі своїми речами, а в другій руці скриньку з інструментами. І зупинявся вряди-годи на тому дроті й пританцьовував, ніби мав бозна-яку велику радість. А вона Броня, сиділа на камені, на якому збираються кумасі, й чистила велику і ще живу рибу. І та риба тріпалась у руках, і сповзала, як гидь, із неї під її ножем луска, а з рота виливалася струмочками кров.

Цей сон урізавсь їй у тямку, наче мала забитого в голову цвяха, тож поїла похапцем і, не чекаючи Льоньки, як це в них повелося останнім часом, побігла на роботу. Дорогою їй стрілася Людка, і вона оповіла їй про дивного свого сна. І Людка стала раптом серйозна і сказала урочим голосом:

– Не на добро такі сни, Бронь, спомниш моє слово.

– Тіпун тобі на язик! – вибухла Броня.

– Не сердись, – так само урочо мовила Людка. – Могла б тобі шось приятне збрехать, але я, Бронь, така вродилася: коли вже кажу, то правду. Через це, Бронь, я така і втикацька, бо хочу правду знать. А правда, Бронь, це правда.

Ця розмова ще більше розтривожила Броню, на роботі відразу ж поринула у звичні клопоти, а що стояла до неї черга, то ніколи було ані думати, ані вгору глянути. Отак Броня й пропустила одного з найважливіших моментів свого життя.