Наступного дня приніс із заводу півмішка цементу, сходив до річки за піском і розколотив розчина. Звалив віддутий тиньк на зовнішній стіні й почав затиньковувати наново. Броня вже до приятельок не йшла, а вряди-годи вискакувала на ґанка й дивилася, що він робить. Льонька ж був як заведена машина, рухи мав як механічні: працював повільно, але ретельно і в ритмі. При цьому залишався холодний і неприступний. Згори знову спустився до нього Олексій, постояв у дворі із закладеними за спину руками, стежачи за Льоньчиною роботою мертвими, риб’ячими очима.
– У мене завтра відгул, – сказав, збиваючи в кутка рота цигарку. – От би й ти взяв.
– Може, й візьму, – спокійно обізвався Льонька, кидаючи розчин на стіну.
– Шоб знову укалувать? – не витримав байдужного тону Олексій. – Нє, шо ти собі думаєш, Льонь?
– Чого ж, зможемо і в шахи зіграть, – мирно мовив Льонька.
Броня вискочила на ґанка і спитала в Олексія за жінку. Голос її був солодкий і лагідний: говорила про Гальчину вагітність.
– Да, в неї всьо в порядкі, – сказав Олексій. – Колі буде все харашо, хочу, щоб вдома годиків два посиділа.
– Канєшно, – підхопила Броня. – Поки стане на ноги, стільки того клопоту.
– Я так і сказав, – повільно мовив Олексій, жуючи цигарку. – Шо я їй – враг?
– Ясно – не враг, – повіла Броня не так для Олексія, як для Льоньки. – Чоловік і жона, як одна стіна.
– Я цю поговорку наче знаю, – захихотів Олексій. – Чоловік і жона – одна сатана!
Покосувала у Льоньчин бік, але той був холодний, мов неживий.
– Ти як скажеш! – кинула Олексію, зовсім не обурившись. Війнула спідницею і сховалась у сінях.
– Тада договорились, – сказав Олексій, пихнувши димом. – Ій-бо, вріжу мата, аж руки чешуться. Борис-електрик таку комбінаційку показав, в два щота мене роздумбасив...
Льонька затирав стіну. Темно-сіра пляма значилася на білому полі, наче почварний павук.
– Галька й мені казала стіну закидать, – мовив приятель, змружуючи ліве око, на яке наплив дим. – Он, каже, завтра відгул, закидай. Знайшла дурного!
Він раптом захихотів, озирнувся й прошепотів:
– Слиш, поставлю ту бутилку, шо програв. А коли виграю, поставиш і ти, договорились?
– Чо ж, поставлю, – сказав Льонька і звівся, оглядаючи роботу. Тоді підтяг тазика до облупленого рогу і почав збивати розтрісканий тиньк.
– Ти такий зануда! – протяг Олексій. – Отак посмотрю на тебе – ригать хочеться. Будеш вкалувать і сьодня до ночі?
– Треба, – переконано сказав Льонька.
Олексій повернув голову, де стояв дощатий стіл і де поприлипали до лавок доміношники – за мить його й не стало, тільки залишивсь у повітрі сивий смердючий клубінь тютюнового диму.
Тоді знову з’явилася на порозі Броня.
– Довго будеш дуться? – спитала мирно.
Не відповів, наче не чув. Кидав розчином на ріг і грязько заліплював стіну. Залишався холодний та байдужий, і відчула Броня, що ще не відійшов. Тому фукнула зневажливо й знову сховалась у сінях.
Працював спокійно, методично й начебто неохоче. Здавалося, жив десь не тут, а замість себе покинув заводну ляльку, яка тільки й знала, що одновимірні, монотонні рухи. Кидав розчином і загладжував кельмою, відтак полишав, щоб схопилося, переходив до закиданого раніше, затирав, тоді віднаходив нове місце для підмазки. Рухався отак уздовж стіни, пересуваючи тазика, наче магічне дійство справляючи, тобто обкидів дім, у якому прожив певний час, оцими потворними цементними образами жаб, і ті жаби охоплювали ту хату лапами й присмоктувалися до неї. Цим самим ніби писав на стінах загадкові письмена, шифр того всього, що хотів сказати володарці цього дому, але не знаходив до того сили; принаймні так подумала Броня, тягнучи від колонки відро води. По воду пішла спеціально, бо то була його робота – сподівалася, що зупинить, відбере відро, але й не озирнувся, хоча відром виразисто подзвонювала, і ніби сам прилип до тієї покритої жабами стіни – захоплений творець містичних образів. Віяло від нього таким відчуженням, що не зважувалась удруге озватися до нього. Коли ж кельма зі скреготом вишкрябала з тазика рештки розчину, звівся, розминаючи закляклі ноги й задоволено озирнув зроблене. Кралися сутінки, а в глибині вулички палали, наче набухши, розцвічені кулі дерев. Були прозоро-тремкі, наче рвались у небо і тільки кодоли стовбурів тримали їх біля землі. Броня засвітила в хаті. Таки нікуди не пішла, бо й не тягло. Затята Льончина мовчанка непокоїла все більше: не відала, як її перебити. Чекала, поки зайде до хати, принаймні захоче щось переїсти. Тоді можна буде спробувати ще раз до нього заговорити, а може, й обійняти.