Роман юрби

Чоловічок зупинився біля розхитаної хвіртки, яка вгрузла в калюжу, доріжка до хати була світло-брунатна від брикетного попелу, яким посипали її взимку. Попіл розмоклий і в ньому пропечатувалося кілька слідів: гумові чоботи й жіночі закаблучки. Чоловічок кинув оком на город бадилля, шматки іржавої бляхи, іржава, викинута духовка. Кілька карачкуватих яблунь сиділо на снігових, нерозталих острівцях. Біля порогу стояла колодка, на якій рубали дрова, а земля довкола так густо засипана дрібними трісочками й тирсою, що аж жовтіла. З даху стікав сірий струмочок, розбиваючись об воду в круглій іржавій балії.

2

Він їв за круглим, застеленим цератою столом, біля нього сиділа мата, та сама Клара, Жасминова Пані, повнолиця й повнощока, й оповідала щось неприємне про сина й невістку; її круглі, глибоко посаджені очі при цьому гостро поблискували, а він слухав ту розповідь п’яте через десяте; очі його спочивали на вікні, біля якого ріс величезний кактус: здається, цей кактус збирався розквітати, бо вибив із себе кілька пуп’янків. Кактус стояв на тлі вікна, як розп’яття, – у дивний спосіб накладався на чорного хреста віконної рами.

– Уяви собі, – казала мати, – ми з батьком захворіли на грип; вони, правда, приходили – вона частіше, а він рідше, я нічого не кажу; він води принесе, а вона щось із харчів підкине. Але лікарка виписала нам ліки; я й кажу, піди, сину, в аптеку. Знаєш, як він любить зробити якусь послугу – пішов і досі купує ті ліки. А це увалюється, десь добре-таки смикнув, несе від нього, як з бочки, каже: ліки вам приніс. Ну, я й кажу нащо нам ті ліки, коли ми вже видужали, а він: дуже вже хотіла тих ліків. Це я дуже хотіла ліків! Ми, правда, обійшлися, бо сульфадимезин був у нас вдома, але як тобі це подобається? Вона теж добра пташка молоко й хліб приносила, але щоб якогось супа скрутити, то я з температурою в тридцять дев’ять вставала й варила. Він, правда, приносив дрова, але не могла я й на двір, вибачай, вийти – мороз двадцять градусів. Батько теж з високою температурою, а той увалився п’яний, сидить і курить. Я кажу може б, ти не курив у хаті, тоді він як бухне дверима! Потім, правда, знову прийшов: дрова приніс – як гримне тими дровима! Я кажу: коли тобі так важко нам ті дрова внести, то й не носи. І знаєш, що він сказав?

Маленький чоловік перестав їсти. Відклав виделку й дивився мертвим поглядом у вікно. Було воно сіре й непрозоре, а може, то сіро й непрозоро ставало йому на душі. Щось упливало в груди, як негода; а цей розквашений, мокрий місяць – як посипана ще з зими, а тепер болотиста, жовта від попелу стежка од хвіртки до сіней.

– Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею й залишилася! – мати раптом заплакала, струшуючись усім тілом, хоч сліз на очах не було. – Я тоді показала йому на двері: не ходив до нас раніше, не ходи й тепер. Подумаєш, води приніс і дров урубав. То він устав і пішов...

Маленький чоловік роздивлявся по хаті: шафа зразка п’ятдесятих років, того ж стилю стільці й канапа і якось дивно й недоладно чорніло серед усього того фортепіано.

– Зап’єш молоком чи ряжанкою? – спитала мати.

– Ряжанкою, – відповів він і, поки мати ходила за нею в сіни, підступив до фортепіано, відкинув покришку й легенько програв гаму. Фортепіано було розладнане, принаймні треба було підтягти його на півтону.

– Так давно у нас ніхто не грав, – сказала мати, вносячи ряжанку.

– Розладнане, – сказав, опускаючи покришку, маленький чоловік, – але я захопив із собою ключа й камертон.

– Крім тебе, в нас нікому грати, – навіщось сказала мати. – То я й кажу; забирайся, щоб очі мої тебе не бачили! Тоді він – у двері, а вона – за ним. Відтоді й порогу нашою не переступають. Не знаю, хто з нас егоїст; я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою, – такий же він був хворобливий, сам знаєш, то оце дожилася... За моє жито...

Рипнули двері і в кімнату, накульгуючи, зайшов батько. Так само малий, як і син, з інтелігентною борідкою і з чорними молодими очима На вулиці його звали Жасминовим Паном.

– Не треба мені ні їхньої помочі, ні їхньої води і дров. Я так їм і сказала. І ту десятку, яку вони нам дають, я теж відмовилася брати. Людям сказати: рідний син, а гірше чужого. Обійдуся без його допомоги, і не хочу, щоб він мене ображав!..

– Довго тебе не було, – сказав батько. – Чекали ще минулого місяця. Така зараз погода бридка!..

Маленький чоловік пив ряжанку. Дрібними ковточками, залишаючи над горішньою губою блідаві вусики.

– Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею і залишилася, – сказала вдруге мати, але цього разу не плакала. Я тоді показала йому на двері й кажу: досить з мене! Подумаєш, води приніс і дров нарубав.

– Я зараз дрова рубаю сам, – сказав батько. – Але тоді в мене був грип. Гадаєш, така погода довго протриває?..

– Це ти мав би сказати, – мовив маленький чоловік. – Не покинув писати щоденника погоди?