Роман юрби

– Але я ж полагодив вам дах, – сказав стурбовано маленький чоловік. – Чи це було іншого разу?

– Я про те саме, – сказала мати. – Але це ти полагодив, а не він. Не відпали б і у нього руки. До речі, він і до тебе недобре ставиться. Знаєш, що він сказав, коли я попросила купити ліки? Зараз, мовляв, не кріпосне право, а коли мені так уже треба прислужників, то щоб ти приїхав і сидів біля мене. Він сказав, що ти все одно нічого не робиш.

– У кожного своя робота! – покірливо відказав маленький чоловік.

– А він сказав, що твоє бренькання – не робота! Що ти, мовляв, бавишся, а не працюєш.

– У кожного своя робота! – вже твердіше сказав маленький чоловік, підтягаючи чергову струну.

– Він сказав, що ти і такі, як ти – дармоїди, – гостро і з якимсь упоєнням вимовила, мати.

– У світі все відносно, – тихо проказав маленький чоловік і тужно зирнув на кактуса, що все ще розпинався на хресті рами. – Один думає так, а другий інакше, одному те, а другому – інше! Шевцю – шевство, а кравцю – кравецтво!

– Я йому сказала те саме... Але він тоді п’яний був. А п’яний – це все одно, що дурний. Не думала я, що з нього вийде таке казна-що...

– Живе, як більшість людей, – мирно проказав маленький чоловік.

– Коли б він жив, як більшість людей, – сказала категорично мати, – то рідних своїх не ображав би!..

4

Брат наймав кімнату в цьому-таки кутку і, щоб прийти до нього, треба було піднятися по крутосхилу, а тоді завернути в завулок. Маленький чоловік покірно місив грязюку, доки дістався до знайомої хвіртки. В цьому домі палили кам’яним вугіллям, і стежка була посипана жужелем. Жужіль іржаво зарипів під ногами, потому маленький чоловік довго витирав і ноги об простелену ганчірку. В коридорі пахло смаженою цибулею – щось шкварилося на сковорідці. Дебела жінка стояла спиною до нього, її могутні, як стовпи, ноги тонули в хутряних капцях – була це стара Смердиха, в якої й поселився брат.

– Я до Стаха, – сказав тій спині маленький чоловік і ковтнув слину: в нього була алергія на запах смаженої цибулі.

Жінка обернулась і насторожено блимнула в його бік. У руці в неї був ножака, і вона виглядала, як розбійник з великої дороги. Очі Смердишині свердлували маленького чоловіка, а відвисла долішня губа відкривала ряд жовтуватих зубів – вдається, жінка усміхалася до нього.

– Щось казав? – спитала вона.

– Я до брата! – відказав маленький чоловік.

– Він удома, – махнула ножем жінка.

З коридору до хати вело двоє дверей, одні оббиті дермантином, а другі голі, навіть непофарбовані. Маленький чоловік рушив просто до тих голих і непофарбованих.

– Надовго приїхав? – спитала господиня.

– На два дні, – відповів маленький чоловік, беручись за ручку.

– То це, може, мирити їх хочеш? – спитала Смердиха, але він уже переступав порога.

Брат лежав на канапі, загорнувшись у ватяну ковдру – читав. Чотирирічна Віра гралася на підлозі, захаращеній іграшками, на столі лишилися неприбрані тарілки, а кілька стільців було завалено одежею.

– А, це ти! – сказав байдуже брат. – Я так і думав, що приїдеш.

– Потягло в рідні місця, – сказав маленький чоловік, скидаючи капелюха.

Тоді почувся дитячий окрик, а за мить Віра вже висіла на дядькові.

– Привіт, мала, – сказав маленький чоловік, розчулено поморгуючи повіками. – А знаєш, кого я зустрів по дорозі?

Мале відпустило його, вклало пальця до рота й хитро подивилось.

– Зайця, – сказало воно.

– Еге ж, саме зайця, – сказав маленький чоловік.

– Що ж він мені передав? – так само хитро спитала мала.

– Шо-ко...

– Лад! – радісно довершила мала і засміялась.

– То чи вживає шановна панна шо-ко-лад?

– Хе-хе! – засміялася дівчинка. – Таке не питають.

Брат голосно заплеснув книгу і спустив на підлогу тонкі, голі ноги. Маленький чоловік присів на краєчок стільця, спинка якого була завішана лахами.

– Ти сьогодні на другу?

– Та от, міняємося з жінкою. Мале хворіє, тримаємо вдома.

Дівчинка з хрумкотом їла шоколад.

– Така дивна погода надворі, – сказав протягло маленький чоловік. – Сіра й нежива. Начебто не весна це, а осінь. І синиці не співають. Небо таке чудне: начебто на голові лежить. Ішов я оце й тягнув його на плечах.

– Хе-хе! – засміялася дівчинка – Хіба можна тягти небо на плечах?

– Березень – відказав брат. – Я ховаюсь од нього під ватяною ковдрою.

Засвітив смутною усмішкою, даючи зрозуміти, що сказане – жарт.

– Що з малою? – спитав маленький чоловік.

Дівчинка активно хрумтіла шоколадом

– Безконечні застуди, – сказав брат. – Піде в садочок, побуде два дні – й температура. Ну, ми вирішили забрати її – ходимо з жінкою на різні зміни і майже не бачимо одне одного, – він позирнув на маленького чоловіка з прижмурцем – засвітився в його очах зелений вогник. – Це не мати тебе викликала? – спитав жорстко.

– Ні, – відповів маленький чоловік. – В мене випав вільний день, а там – субота й неділя. Знудився я цієї весни, а може, й утомився. Тиші захотілось.

– Як це так: захотілося тиші? – спитала дівчинка

– Мати наговорила про тебе купу неприємностей.